Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

велетенська. На столі досі не прибрані залишки розмаїтих харчів: варені яйця; хлібні крихти; обгризені, іржаві — наче вони залізні — кістки; капустяне листя; запліснявіла картопля; послід тварин, принаджених соковитими недоїдками; порожні пляшки з-під вина й шампанського. Ота славетна новорічна пиятика, що спричинила раптові прикрощі та смерть Марієтти Пальюґі, труп якої згодом знайшли в лагуні. Власне, усе й починається зустріччю рибалки Томмазо Каньїна з бідолашною дівчиною, неживе тіло якої спочивало на хвилях; і там-таки, але на дні, рясно було гіпсових статуеток Дитятка Ісуса, які, поза сумнівом, служили для компонування вертепів у всій околиці. І тут теж постає запитання, яке, безперечно, кидає тінь підозри на манеру поведінки всіх черниць: чи правда, що вони годували груддю фігурки Дитятка Ісуса? Так, правда. Статуетки були живими й потребували материнської турботи, отож із грудей черниць почало капати молоко, яке вбирали гіпсові ротики, коли їх підносили до сосків. Зрештою, саме таке відбувалося зі святою Монікою з Бельмер. То чому четверо немовлят, а точніше — три хлопчики й дівчинка — не могли належати будь-якій із матерів, що на той час перебували в притулку? Чому п’ятьох черниць звинуватили в тому, що вони біологічні матері? Абсурдний закид ґрунтувався винятково на тому факті, що сестри часто годували груддю кількох дітей, бо молока вони мали вдосталь, а гіпсові фігурки здатні були ввібрати лише кілька крапель. На жаль, коли Пальюґі тієї новорічної ночі звернулася до них зі своїм немовлям — маленькою дівчинкою — молока більше не було. І саме через цю відмову в голові сердешної жінки щось перемкнулося. Вона тієї ночі втекла до болотистого берега і стрибнула у воду з усіма статуетками Дитятка Ісуса, які викрала спересердя. Та чи ж знали черниці, що відбувається в мурах Благочинного Інституту? Захисник переконливо довів їхню цілковиту невинність. Вони вважали, що всі оті чоловіки — солдати, підприємці, навіть робітники — що всі вони родичі або близькі юних матерів-одиначок. Але, на жаль, перед їхніми наївними очима все чинилося за звичками та звичаями типового дому розпусти. Нині справа потроху зникає з перших шпальт і вкривається піском забуття. Єдиними, хто досі чекає на відповіді, залишаються предмети, рослини й матраци, покинуті на віллі, а ще — повітря, у якому декому з цікавих досі вчуваються голоси. Повітря досі зберігає на собі відбитки слів, промовлених тими, що тепер самі хтозна-де поділися.

Але він теж чекав на відповідь. І насправді він повернувся сюди почасти й тому, що був провідною постаттю під час судового процесу. Він добровільно заявив, що мав інтимні стосунки з черницею. То був один із найяскравіших моментів його життя. Він стверджував, що, мовляв, неможливо уявити собі настільки захопливих у своїй наївності стосунків. Сестра скидала з нього весь одяг, а тоді просила лягти в позу мертвого Христа. А тоді лоскотала кінчиками пальців — ніби ріжками багатьох равликів — усі частини його тіла, одночасно шепочучи молитву.

На цю незаперечну правду відповіла інша, не менш надійна істина: одна юна мешканка притулку зізналася, що вона — але не вона сама, інші теж — для збудження клієнтів часто викрадали одяг сестер-черниць, коли ті спали, і вдавали законниць, претендуючи відтак на більшу платню. Таким чином, правда припала піском забуття, але він однаково повернувся в ці місця бранцем своїх сумнівів і тієї містичної зустрічі, яка перевернула його життя.

Зі збірки

~ Старий однією ногою на сході ~

«Студебекер»

Уторованим шляхом уздовж правого берега річки, на який мешканці різних комун викидають сміття й недоїдки, суне ривками старий американський автомобіль «Студебекер». За кермом циган років тридцяти, а поруч із ним його молода дружина в коштовностях і барвистій сукні. Вони стурбовані тим, як надривно кашляє й задихається мотор. Шлях перетворюється на стежину вздовж річки, заглиблюючись у зарості верболозу та приземкуватих полисілих комишів. Якоїсь миті молодий чоловік зупиняє машину й обоє виходять. Ідуть спроквола до місця, де течія нешвидкої річки утворює невеликий вир.

Цигани роздягаються й купаються. Тоді простягаються на піску, і молода дружина легкою довгою тростиною лоскоче чоловіка, який збуджується й тягне жінку до води, щоб оволодіти нею.

Невдовзі пара знову в машині, й так само має клопіт з мотором, який все одно барахлить і дає збої.

Нарешті вони зупиняються неподалік старого циганського табору; там під деревом сидить на стільці старий циган. Двоє виходять із «Студебекера» і простують до патріарха, який, поза сумнівом, звик до зустрічей з одноплеменцями. Він одразу питає:

— Що сталося?

— Машина не хоче їхати, — відповідає молодий чоловік.

— То чому не звернулися до механіка?

— Ми вже дюжину механіків об'їхали. Усі твердять одне й те саме: з машиною все гаразд.

Патріарх деякий час мовчить, а тоді питає:

— Звідки їдете?

— З Верони, — відповідає жінка.

Старий підводиться, іде до «Студебекера». Відчинивши двері машини, він пильно дивиться на порожнє заднє сидіння. Перелякано обертається до двох молодих циганів:

— Машина повна небіжчиків.

Він віддаляється на кілька кроків і сідає, щоб оговтатись від потрясіння.

— Можна щось удіяти? — сполотнівши від страху, питає молодий чоловік.

— Вони хочуть людського поховання. Маєте викопати для них шість ям.

— То їх шестеро? — питає жінка.

Старий ствердно киває головою.

Циган і його дружина беруться до копання могил, позичивши необхідний реманент у старого. Наступного дня вони ще копають ями понад річкою. Патріарх спостерігає за їхньою роботою, граючи на гітарі, яку зазвичай тримає прихиленою до дерева. Вранці другого дня шість могил нарешті готові, і старий іде, щоб відчинити двері «Студебекера» й випустити з машини мерців. Тоді киває до подружжя, щоб засипали ями піском і гравієм. Коли все скінчено, патріарх бере гітару й усі троє співають пісню останнього прощання. Потім молоді люди обіймають старого та їдуть. Мотор працює рівно, і машина йде без ривків, тому вже навіть здаля подорожні вимахують вистромленими з віконець машини руками, висловлюючи старому свою вдячність.

Патріарх наближається до стільця під деревом, аби повернутися до своєї спокійної медитації, аж бачить, що стілець зайнятий — на ньому сидить стара циганка у браслетах і намистах. Чоловік дивиться на неї ошелешено, а тоді питає, нездатний погамувати тремтіння в голосі:

— А ти навіщо сюди прийшла?

— Я сьома небіжчиця. Ти навіть полічити як слід не годен! — відказує стара.

— Я не побачив тебе.

— Я мусила віднайти плоть, щоб ти мене принаймні упізнав.

— Як тобі велося… після того?

— Я поклала життя, шукаючи тебе… від Кордови до