Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Ромашки
Кілька годин тому він приїхав у свій заміський будинок. Він приїжджав сюди в суботу, щоб відпочити, а в понеділок зранку повертався в місто. Тієї суботи, розмовляючи по телефону, він побачив, що галявина в саду всуціль укрилася ромашками. Він розмовляв і не відводив погляду від скляних дверей, споглядаючи це неймовірне буяння. Уперше ромашки застелили галявину так густо, що під їхньою білизною не видно було зеленої трави. Він зауважив, однак, неправильної форми пляму, де не виросли квіти. Закінчивши телефонну розмову, він вийшов, щоб оглянути галявину. Він боявся ступити на неї. Але його цікавила та темна пляма, і, зрештою, він пішов просто по квітах, аби побачити зблизька і зрозуміти, чому там не виросли ромашки. Він зауважив, що темна пляма нагадувала формою постать людини, що наче лежить долілиць зі схрещеними руками. Тоді він запитав садівника, як той може пояснити, що в цьому місці не цвітуть ромашки. Садівник поворушив траву, шукаючи якоїсь підказки, і похитав головою на знак того, що не знаходить причини. Аж коли професор вказав йому на дивну форму цього клаптика трави, садівник пригадав, що саме в цьому місці колись розстріляли партизана.
Станційний у пустелі
Станційний мав свій будиночок у пустельній і безлюдній місцині над соляними рівнинами Туркменістану. Упродовж дня проходили два потяги, що прямували в центральні області Узбекистану, а два інших ішли в Казахстан. Станційний перевіряв рейки, а головне — гвинти, які утримували рейки на дерев'яних шпалах. Потім подавав прапорцем знаки машиністам. За тридцять років служби лише раз він мусив зупинити поїзд, бо тварини перекрили колію. Поїзди в бік пункту призначення проходили: один о восьмій ранку, а інший у полудень; а зворотні — один о третій пополудні, а інший уночі. Він почав збирати поблизу свого будиночка все, що пасажири викидали з вікон поїздів. Назбирав гори скляних пляшок, бляшанки, старі валізи, подерті фотографії. Він зумів успішно відновити, поскладавши докупи, чимало листівок, любовних листів і велику фотографію Ґрети Ґарбо. Він наповнив свій дім усім тим, що інші викидали, і так жив у товаристві знехтуваних речей. Одного разу він реставрував подерте фото молодого чоловіка, який вирушав із Ташкента на фронт. Відшукав усі клаптики, крім невеликої частини, де мали би бути ноги. Він шукав у чагарниках і розгрібав купки піску вздовж колії. Але того маленького шматочка фотографії так ніколи й не знайшов. За дивних обставин через кілька років по закінченні війни він дізнався, що той молодий чоловік знову мешкає в Ташкенті, але втратив свої ноги на фронті, у бою під Смоленськом.
Дім побожної розпусти
/присвячується Мікеланджело Антоніоні/
Перед ним була типова венеціанська вілла. Величезна прямокутна будівля з сотнею характерних балкончиків з білого мармуру, які стирчали на фасаді, контрастуючи з цеглою мурів — ворсистою через дрібну травичку, що проростала крізь пори глини. Він приїхав машиною аж сюди, наче з якоїсь неясної потреби знову вдихнути атмосферу давньої драми. Либонь через це він опинився тут, де починають даватися взнаки запахи болотистих районів Венеції. Він ішов просторою, порослою травами й чагарниками лукою, за живопліт, що відділяв будинок від села й від національного шосе, щоб визначити точне місце, з якого робив свої фотографії той журналіст, що написав найповнішу статтю щодо скандалу. Долю п’ятьох черниць більше ніхто не обговорює. їх, імовірно, розкидали по різних монастирях у віддалених областях Італії, як уміють робити ватиканські ієрархи, коли хочуть, щоб певні люди загубилися й навіть самі себе не могли знайти. Але рік тому обличчя сестер-черниць не сходили зі сторінок газет і журналів упродовж цілого тижня. Зрештою, небагато відомо про юних матерів-одиначок і про немовлят.
Він переступає поріг широкого головного входу, попередньо глянувши знизу вгору на білий балкончик, що нависає просто над входом. Він знав, що в перші роки й сестри, і мешканки притулку Благочинного Інституту виходили й заходили в приміщення одним стрибком, щоб уникнути можливого обвалу балкона, який тоді перебував в аварійному стані. Зрештою, в аварійному стані перебували всі балкони. Відповідно, десь раз на місяць один із них падав — так під мурами утворилися високі купи мармурової крихти. Потім провели масштабний ремонт, за який сплатили кілька мешканок притулку, що розбагатіли саме на стосунках з деякими місцевими підприємцями. Ось одне з багатьох запитань, що їх поставив суддя ігумені: «Чому ви не поцікавилися, звідки походять кошти, сплачувані вашими підопічними за ремонт і безперервні гулянки?»
Він потрапляє до великого внутрішнього двору, заставленого чашами з зеленкуватою водою, у якій плаває широке листя якоїсь, поза сумнівом, африканської, рослини. По всьому двору довкола розвішані для просушування щонайменше сорок матраців. Імовірно, вони тут висять уже впродовж багатьох днів. Доглядач вілли, маленький чоловічок з настороженим поглядом, пояснює йому, що треба висушити великий шар вологи, але здається, що він хоче натякнути на необхідність іншого роду глибокого очищення.
Він піднімається широкими сходами, що ведуть на другий поверх, і вдоволено вслухається в рипучу тишу порожніх покинутих кімнат. Він простує широким коридором, що веде в незліченні кімнати, умеблювання яких складається з двох вузеньких ліжок, невеликої шафи, ширми й білого глечика в мисці для вмивання. Велика ванна кімната розташована в центрі коридору. Вона освітлюється через отвір у даху, промені з якого ллються на приміщення, що на перший погляд може видатися оранжереєю. Рослини геть усюди, навіть підвішені на мотузочках, розкинули своє листя під яскравим світлом. На підлозі очерети й кущі з жилавим листям утворюють романтичні стежки до кількох унітазів і чотирьох ванн. Мури обклеєні шпалерами у квіточки. Він сідає на дерев’яний ослінчик, аби глибше відчути атмосферу цих джунглів. Трохи далі біла зала з великим, повним жовтих ромашок сільським казаном на підлозі коло пробитого мармурового герба. Через дірку надходить печерне повітря з грота — узимку воно зігріває кімнату, а влітку охолоджує. Кухня внизу
