Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

У кинутому будинкові хтось ткав тонко павутинне зойків.

Там десь під землею у вогкій пітьмі льоху, під вагою семиповерхового будинку невимовно боліла чиясь душа.

Там у темному важкому повітрі зотлівало чиєсь серце і навіки одцвітала чиясь Радість.

Що ж то за сила споріднила мою душу з невідомою душею?..

…Я дізнався чиє страждання кривавилось у тих зойках – конала маленька схудла больонка…

Вона тягла тоненьку нескінченну ноту повну невимовної розпуки.

А коло неї плазували сліпі цуценята, шукаючи матернього лона.

Та мати не могла нагодувати дітей, вона була достоту виснажена голодом…

Вона конала тілом і зотлівала душею на огнях матернього горя…

…Зрозумів я, що споріднило мою душу з темною душею пса…

…Птиці і комахи без угаву строчили бісером і шовком спітнілу вечірню тишу.

Степ промок пітьмою і парко дихав тисячами запахів.

З півночі насунулись хмари і небо почорніло, як рілля. Тільки на заході остання світла цяточка змагалася з чорною повіддю їх та й та незабаром розтала, як крижинка у теплій воді.

Вдалині загуркотіло, і степ прижукнувся в тривожному очиканні…

Професорові Бергену ця картина навіювала, видимо, не дуже приємні думки, бо з прихованим роздратуванням у голосі він промовив, звертаючись до свого асистента Деменка:

– От поллє дощ і ми будемо мокнути, як безпритульні пси… Ви, мій друже, можете радіти з цієї нагоди – ненависні вам культурні надбання не зіпсують обстановочки цієї ночі…

Перспектива мокнути під рідким шатром не тішила професора, а винуватим в цьому він вважав Деменка, що одмовився взяти подвійного шатра.

Асистент байдуже подивився на професора через багаття. Той сидів на розкидному стільчику і задумливо копирсав ломачкою у вугіллі.

Професор був високий худорлявий мужчина з добре виголеним обличчям і одягнений у вигідне і разом з тим елегантське вбрання. Його біла, добре випрасувана сорочка, з вишуканими застіжками на чохлах, була кокетуючи розхристана, а з-під штанів визирали панчохи модного кольору.

«Ич, боїться галантерею свою підмочити!..» – усміхнувся Деменко в пітьму.

Вони приїхали сюди на розкопки старовинної степової могили, в якій професор сподівався знайти речові докази своїй теорії про культурні впливи грецької колонізації за скитсько-сарматського розселення на українськім півдні. Могила стояла в глухій частині степу, найближче село за добрий десяток кілометрів, і професорові з асистентом довелося жити під рідким шатром, нап’явши робітникам курені.

Сьогодні напередодні свята робітники пішли в село, а Берген і Деменко зосталися коло могили.

– Ні крихти не жалкую за тими «надбаннями»… – сказав асистент, ніби плюючи словами і на «надбання», і на красиві описи степу, і на професора, і на все те, що канонізувала людськість, як досягнення. Ніби чогось поспішаючи, він казав далі: – Ваші «культурні надбання» запаскудили природу, сплюгавили людське життя, зробили людину невільником комфортабельного клозета…

Такі розмови точилися між ними щовечора і погляди асистента вже не дивували Бергена.

З видимою насолодою, напівлежачи, Деменко простяг босі брудні ноги в драних штанях і скуйовдив без того вже скуйовджене волосся. І недбалим одягом, і неголеним обличчям, що заросло вовною невиразного кольору, він маніфестував свій протест проти ненависних йому «культурних надбань», що їх так вихваляв професор. І в той час, як професор виходив на роботу вранці старанно одягнений, мов манекен з крамниці модного одягу, Деменко мав вигляд людини, незнайомої ні з парикмахером, ні з чистою білизною…

Про професора асистент думав не дуже поштиво: «Ну, хоч би тут кинув свою галантерею!.. Парикмахер!»

– Навіщо ж нарікати на комфортабельного клозета? Це ж гігієна…

Деменко мовчки дивився в чорне небо. Грім пройшов стороною і вгамувався. Чай було допито, професор пішов собі до шатра і засвітив лямпу.

«Так… Його гіпотеза про культурні впливи має блискуче підтвердження… Оця зброя, посуд, прикраси, здобуті зі старовинної могили, усувають жодні заперечення професорових тверджень…»

Незабаром і Деменко зайшов до шатра з твердим наміром негайно лягти спати. Він стомився за день, і очи йому самовільно злипалися.

– Ми безперечно надибали на погребище сарматського вождя, – ніби сам собі говорив професор, – слід звернути особливу увагу на цього меча, а головне на його держало… Цікаво, – дикун, що, певно, мився раз на рік, і то тоді, коли купав коні, мав зброю, зроблену найкращими майстрами Греції… А от князівські прикраси та відзнаки напевно кували некультурні сарматські ковалі, вбого малпуючи грецьких майстрів…

Професор, не турбуючись про слухача, говорив далі про культурне убозтво степовиків, про їх примітивне господарство,