Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Мені казали, що було визначено людей, які мали турбуватись долею скоту, перегнаного на лівий берег Дніпра, але їх не було. Ніхто цієї роботи не контролював. Начальство металося в безмежному страху, вивозило свої родини, своє майно, а разом і своїх собак, часто–густо, як мені довелось бачити в Києві, навіть піяніна й вазони з квітами (на автомашинах). За гоніями скоту нікому, очевидно, було доглядати. Скот заганяли в річку, скот плив по Дніпру, часто тонув, а якщо щастило — перепливав на лівий берег і відпасався на лівобережних луках. Або, перепливши до першого ліпше острівця, пасся там, поїдав усе до цурки, і коли їсти вже було нічого, виголодавшись, плив далі до твердої землі — до лівого чи до правого берега.
Весь шлях до Києва був усіяний отим «соціялістичним добром». Під'їжджаючи вже до Києва, нижче Корчуватого, я бачив кілька сотень корів, які безугавно ревли, очевидно, вимагаючи від людей, щоб їх подоїли. Але навколо не видно було ні лялечки.
До речі: переважна кількість того скоту кінець–кінців опинилась у німецьких руках, хоч лівий берег середнього Дніпра були зайняли німці лише в останніх днях вересня і на дальшу евакуацію скоту вглиб країни совєти мали більше двох місяців… Отже, очевидно, так і не знайшлось кому подбати про долю зігнаних на лівий берег Дніпра сотень тисяч голів скоту.
До Києва треба було пройти через два понтонні мости. Біля першого ми простояли години дві–три, поки розвели моста; біля другого нам сказали, що міст сьогодні вже не буде розведений. Наш пароплав, пришвартувавшись метрів за сто до мосту, став на ночівлю. Повітряного нальоту цієї ночі на мости не було, отже, переночувавши спокійно, в восьмій вранці я був у Києві.
Дома мені сказали, що вже тричі приходили з телефонної станції, щоб зняти мій домашній телефон. Вчора хотіли виламати двері — ледве відговорили. Залишив сусідам ключа від кімнати для цих телефоністів, а сам помчав до ломбарду. Натовп був великий. Розмови у «черзі» жахливі: кажуть, що, не оповістивши населення, вже третій день вивозять ломбард десь на схід.
За години дві дійшов я до каси. Переді мною двом громадянам сказали:
— Речі ваші вивезені до Харкова. Бережіть квитанції — після війни одержите.
Якась чепурненька молодичка біля сусіднього вікна каси просить видати їй здані під заставу золоті речі. Їй відповідають, що золоті речі всі вже вивезено — і теж:
— Бережіть квитанцію. Одержите після війни. Схвильований, я здав свої квитанції. Та й було чого хвилюватись: усі маєтки підсовєтського чоловіка — це його одяг, його хатні речі. Рідко хто мав незначні цінності у вигляді золотого шлюбного, ще з царських часів, персня, або якоїсь броші. Золота й срібла в людей майже не було: чого не забрало ҐПУ у часах «золотухи»,[65] це віднесено в «Торгсін»[66] за голодних років.
Виходить службовець, називає моє прізвище й запрошує йти одержати речі. Одержавши всі мої достатки, зв'язав я їх у величезний клунок і щасливий пішов додому. Моє щастя пояснюється, очевидно, тим, що я здав їх дуже рано — десь на початку травня. Отже, речі були у віддалених камерах і їх не вспіли ще вивезти. А більшість людей вертались плачучи. Пограбовано. Безсоромно пограбовано серед білого дня десятки тисяч киян.
У місті — ті ж картини: біганина населення по продукти й пропасниця евакуації серед партійних. Біля Андріївської церкви влаштовано, здається, головний евакуаційний пункт для втікачів із Заходу. До краю навантажені авта щохвилини прибувають із Заходу, інші відходять на Схід, за Дніпро. Машини, машини без кінця, тисячі машин рятують «красних» командирів — совєтських офіцерів, їхні родини та майно. І це при тій жахливій бідності на автотранспорт, що є характерною для СССР, тоді, коли на фронті так потрібна кожна автомашина…
Бачив декого з знайомих. Головний бухгальтер великого заводу, де працювало коло 1200 робітників, розповідав мені, що директор заводу —
