Ґоморра - Роберто Сав'яно
— Здається, він помер… Добре, добре, спробую зробити йому масаж.
І він почав гепати своєю кросівкою об груди «візитера»: такий собі жорсткий серцевий масаж. Дівчина стояла біля нього і белькотіла: «Ти неправильно це робиш, неправильно. Йому боляче…» Зібравши всі свої сили, яких у неї лишилося не більше, ніж у вареної макаронини, вона спробувала відштовхнути типа у костюмі від тіла свого приятеля. На обличчі у того відбилася огида — і до неї, і до «візитерів» загалом.
— Не чіпай мене, мерзото, не смій підходити до мене, бо встрелю!
І знову почав гепати кросівкою хлопцеві в груди, а потім, поставивши ногу йому на грудну клітку, витягнув телефон і ще раз подзвонив.
— Йому гаплик… А, дійсно, «Клінекс», я й забув… стривай, дай подивлюся…
Він дістав з кишені косметичну серветку, змочив її і поклав хлопцеві на губи. Навіть від найслабшого подиху у серветці утворилася б дірка, яка б означала, що людина й досі жива. Це роблять для того, щоб, виявляючи обережність, не торкатися тіла.
Тип у костюмі подзвонив востаннє.
— Він мертвий. Треба зробити суміш менш концентрованою.
І сів у авто. Тим часом водій безперервно підстрибував, наче танцюючи на своєму сидінні під якусь безшумну музику. Я не чув ані звука, хоча водій підстрибував так, наче вона грала на повну потужність. Через кілька хвилин усі порозходилися і почали безцільно бродити в пилюці по майданчику. Хлопець і досі лежав, розпростершись, на землі, а його подруга хлипала поруч. Але навіть її плач прилипав їй до губ, немов єдиною формою голосового спілкування, яку дозволяв героїн, був хрипкий стогін.
Я не збагнув чому, але ця дівчина раптом підвелася, зняла свої шорти, стала, розставивши ноги, прямо над обличчям хлопця і помочилася. Серветка прилипла йому до губ та носа. Через кільканадцять секунд він прийшов до тями і витер долонями обличчя. Як роблять тоді, коли виринають з-під води. Цей Лазар з Міано, воскреслий завдяки невідомо яким речовинам, що містилися в сечі тієї дівчини, поволі зіп’явся на ноги. Клянуся, якби я не був такий спантеличений, то неодмінно вигукнув би: «Чудо, чудо!» Натомість я став нервово походжати туди-сюди. Це завжди буває зі мною, коли я чогось не розумію або не знаю, що робити. І я просто знервовано намагаюся зайняти побільше простору. Мабуть, мої походжання привернули увагу, бо до мене підійшли «візитери» і почали горлати. Їм здалося, що я мав стосунок до того типа зі шприцами. Вони безладно вигукували: «Це ти, ти… Це ти хотів убити його». «Візитери» стали непевно наближатися до мене, але я різко обернувся — і вони відсахнулися. Втім, коли я швидко рушив геть, вони потягнулися слідом, жбурляючи у мене різну гидоту, яку піднімали із землі. Я нічого їм не зробив, але якщо ти не наркоман, тоді ти — товкач. Раптом під’їхала вантажівка. Увесь ранок вони виїжджали зі складів десятками. Авто зупинилося біля мене, і хтось вигукнув моє ім’я. То був Паскуале. Розчинивши дверцята, він крикнув мені стрибати в кабіну. Ні, він не був ангелом-охоронцем, що рятує свого підопічного. Ми більше скидалися на двох пацюків, що тікають каналізаційною трубою, посмикуючи один одного за хвости.
Паскуале поглянув на мене із суворістю батька, який все знав наперед. Його саркастична посмішка сказала мені все; йому не треба було марнувати час, щоб вишпетити мене.
Я мимоволі поглянув на його руки. Вони стали іще червонішими, ще більш потрісканими, шкіра на блідих долонях зморщилася, кісточки пальців порепалися. Нелегко було цим пальцям, звиклим до шовку та вельвету, призвичаюватися крутити кермо по десять годин поспіль. Паскуале щось казав, але «візитери» не йшли у мене з голови. Мавпи. Гірше ніж мавпи. Морські свинки, на яких випробовується нова партія наркотику, яку невдовзі збуватимуть повсюдно в Європі. Морські свинки в людській подобі, використовувані для того, щоб клієнти в Римі, Неаполі, Абруццо, Луканії та Болоньї не померли, щоб у них не пішла носом кров, не запінилася вона в куточках їхніх губ. Той «візитер» в Секондільяно міг стати іще одним нещасним, чию смерть ніхто не став би розслідувати. Якби його підняли з землі, витерли від ригачки та сечі і поховали, то це й так було б для нього великою честю. Деінде зробили б посмертний розтин, розпочали б розслідування обставин його смерті. Але тут, в Секондільяно, є лише одна причина: передозування.
Паскуале виїхав на дорогу, що вела до північних передмість Неаполя. Скрізь сараї, комори, звалища, іржаві скелети машин та розкидане сміття. Тут немає промислових комплексів. Сморід від фабрик є, а самих фабрик немає. Вздовж вулиць — будинки та базарні майданчики, позначені присутністю бару. Непроста й химерна пустеля. Паскуале збагнув, що я його не чую, і різко натиснув на гальма. Не зупиняючись повністю, а просто різко сіпнувши авто, такий собі легенький удар батогом, щоб я отямився. Потім він поглянув на мене і сказав: «Незабаром справи в Секондільяно підуть кепсько… Стара Баба утік до Іспанії і гроші спільні прихопив із собою. Тобі краще сюди не приходити. Тут скрізь відчувається напруженість і тривога. Асфальт — і той утік би звідси, якби зміг злущитися з землі».
Але я вирішив-таки прослідкувати за майбутніми подіями в Секондільяно. Чим активніше Паскуале наполягав, що буде небезпечно, тим більше переконувався я, що не зможу відмовити собі у спробі зрозуміти стихію катастрофи. А розуміння передбачало той чи інший спосіб участі в подіях. Нейтральність та об’єктивне відсторонення — це ті позиції, які мені ніколи не вдавалося зайняти. Рафаеле Амато — на прізвисько Стара Баба — начальник, що належав до другого ярусу клану і відповідав за наркоринки в Іспанії, втік до Барселони з готівковим запасом Ді Лауро. Принаймні, так говорили. Насправді ж він просто не передав свою квоту грошей клану, продемонструвавши таким чином, що більше не почувається зобов’язаним людям, котрі хотіли, щоб він в подальшому жив на одну зарплату. Це був відкритий розкол. Наразі він стосувався лише Іспанії, яка завжди знаходилася під контролем
