Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Все ж Райх у своїх ексцесах завжди відображав сучасні тривоги й страхи й на них же реагував.

«Ґештальт-терапія» не одразу стала хітом продажів, але от за наступні вісімнадцять років, у міру того, як слава Перлза зростала, вона перетворилася в основоположний текст для представників контркультури, й було продано більш ніж півмільйона примірників. Олдос Гакслі, чиї праці також дали поштовх зародженню того, що стало відомим під назвою «Рух за розвиток людського потенціалу», з яким також пов’язували Перлза, називав її «єдиною книгою із психотерапії, яку варто читати».

І Жан-Поль Сартр, і Альбер Камю відвідали Нью-Йорк весною 1946-го.

На створення динамічної моделі людського організму Перлза мимоволі надихнула ґештальт-психологія, з якою той мав справу у Франкфурті середини 1920-х (він зустрів Лору на лекціях, які читали відомі психологи Макс Вертгаймер та Курт Ґолдштан). Ґештальт-психологи продемонстрували за допомогою низки наочних експериментів, як мозок може схилятися до створення цілісної, довершеної концепції чогось, чи то ґештальта із диспаратних чуттєвих даних; що він здатен вивести за допомогою аналізу певну форму навіть за наявності найнезрозумілішої зі схем. Улюблений ґештальт-експеримент, той, що є ключовим для Перлзової моделі людського організму, складався із двозначного зображення, на якому можна розгледіти, скажімо, і качку, і кролика: і демонстрував, як мозок міг плавно переключатися з однієї інтерпретації на іншу. Для Перлза здоровий організм представляв саморегулятивну машину, що є чутливою до своїх постійних потреб, безконечно нужденною цього обміну фігур та задніх планів, у пошуках відновлення балансу. Але Перлз попереджав: «Будь-яке втручання в еластичність цього процесу переходу закінчується неврозом аби психозом». Якщо людина обмежить себе у задоволенні своїх потреб, як того часто від неї вимагає відчуття сорому чи то моральності, то вона згниє, відійшовши на задній план невдоволення.

176.

26 травня 1947.

2 грудня 1947.

Reds, 311 [«Редз», 311].

Райхові вдалося роздобути примірник нарису Гаушки, на який Клара Томсон посилалася в своїй праці «Психоаналіз: еволюція та розвиток» (1950), один із розділів якого присвячувався Райху [авторка хвалила його ранню діяльність, але заперечувала оргонні теорії], за який згодом він грозився засудити обох: і Томсон, і Гаушку — за наклеп. «Він поводився, наче інженер-механік, — Райх писав про критику Гаушки, — який, оглядаючи літак, робить висновок, що той непридатний до польотів. Але, насправді, все, на що він подивився, то це один гвинтик із шасі».

Через два місяці після появи статті Брейді директор відділу медичної консультації Федеральної торгової комісії відіслав її до УПМ.

Дж., 195.

10 травня 1948.

5 січня 1950. Див.: J. Edgar Hoover, «Sex and Crime» [Дж. Едгар Гувер, Секс та Злочин]. У травні 1951-го Джозеф Браян 3-й почав працювати у відділі психологічної війни ЦРУ й отримав від ЦРУ та ФБР авторизацію на перегляд Теки ФБР із непристойними публікаціями.

У передвечір президентських виборів 1952-го за вечерею Б. відзначив нездоровий інтерес Гувера до «нухи» (порнографії) і, що той «був закоханим у свого товариша і декілька разів домагався його; дізнавшись, що нічого з цього не вийде, [Г] доніс на нього».

Гувер до Б: «Нехай змириться або заткнеться. Виведіть його на чисту воду і то мигцем, так, щоб склалося враження, що я на це й геть часу й зусиль не витратив». Усі, хто були присутні на вечері, пройшли допит. Усі говорили те, що їм казали говорити. Браян вперше зустрів Гувера, коли брав у нього інтерв’ю для «Sat Ev Post» — «найжовтішої преси у цілому Вашингтоні»; вже наступного разу звався «жовтушник у штанях».

Я хотів, щоб цей слизень Браян втихомирив,