Ґоморра - Роберто Сав'яно
Але ж ні. Не так. Немає там ніякого видимого безладдя. Всі судна приходять і відходять упорядковано. Принаймні, так здається з суходолу. Протягом року порт пропускає аж сто п'ятдесят тисяч контейнерів. На причалах вибудовуються цілі міста з товарів, але їх одразу ж відвозять геть. Порт характеризується своєю швидкістю, та кожна бюрократична неповороткість, кожна ретельна інспекція перетворює гепарда транспорту на неквапливого сонного лінивця.
Коли я потрапляю на пристань, то завжди там гублюся. Причал Баузан схожий на споруду, витворену з гігантських блоків конструктора «Лего». Здається, що ця велетенська конструкція не займає частину простору, а немовби винаходить його, творить. Один його куток виглядає так, наче в ньому приліпили багацько осиних гнізд. Ціла стіна якихось химерних вуликів: то — тисячі штепсельних розеток, що живлять електричним струмом «рифери», тобто рефрижераторні контейнери. Всі харчі, які тільки можна побачити по світових телеканалах, усі вони напхані в ці крижані контейнери. На причалі Баузан мені здається, що переді мною — порт призначення для усіх товарів, що їх виробляє людство. Тут вони проводять останню ніч своєї подорожі, а потім їх продають. Це — як споглядати створення світу. Одіж, що її носитимуть молоді парижани максимум місяць, рибні палички, що їх цілий рік їстимуть мешканці Брешії, годинники, якими каталонці прикрасять свої зап’ястки, та шовк для кожного плаття в Англії на весь сезон — усе це проходить крізь порт за лічені години. Цікаво було б десь прочитати не лише про те, де ці товари були вироблені, а й про маршрут, яким вони потрапили в руки покупців. Вироби мають подвійне, змішане та незаконне громадянство. Зачаті десь у китайській глибинці, вони з’являються на світ в якомусь місті якоїсь слов’янської країни, потім набувають остаточного вигляду в північно-східній Італії, фасуються в Пулії або албанській Тирані — і, нарешті, опиняються в коморі десь у Європі. Жодна людська істота ніколи не матиме таких прав пересування, які має товар. Кожен відтинок їхнього шляху з його випадковими та офіційними маршрутами впирається — як залізнична чи трамвайна колія — у глуху стрілку тут, у Неаполі. Коли велетенські контейнеровози вперше входять до затоки і повільно наближаються до причалу, вони скидаються на неквапливих бегемотів із сталевих листів та ланцюгів; з іржавих швів на їхніх боках поволі сочиться вода. Та коли вони стають на якір, то стають прудкими істотами. Можна подумати, що на цих суднах — великі екіпажі, але вони вивергають зі свого черева жменьки людців, на перших погляд нездатних приборкати цих гігантських тварин у відкритому морі.
Коли я вперше побачив, як до причалу підійшло китайське судно, мені здалося, що я бачу продукцію з усього світу. Я втратив лік контейнерам, не зміг прослідкувати за кожним із них. Це, мабуть, звучить сміховинно: «збився з ліку», але це дійсно так. Числа були надто великі, і всі вони переплуталися у мене в голові.
У наші дні товари, що розвантажуються в Неаполі, є майже виключно китайськими — 1,6 мільйона тонн щорічно. Тобто ті, що реєструються офіційно. Принаймні ще мільйон тонн проходить крізь порт, не залишаючи по собі жодного сліду. У відповідності з даними Італійського митного агентства, 60 відсотків товарів, що прибувають до Неаполя, уникають офіційної митної інспекції, 20 відсотків митних декларацій не перевіряються, п’ятдесят тисяч партій товару — це контрабанда, 99 відсотків якої є китайською — і все це оцінюється в суму 200 мільйонів євро несплачених податків кожні півроку. Першими йдуть контейнери, котрі мають зникнути до того, як до них доберуться митні інспектори. Кожен контейнер ретельно нумерується, але багато номерів є ідентичними. Таким чином один проінспектований легальний контейнер «освячує» певну кількість нелегальних з тим самим номером. Те, що розвантажується в понеділок, може вже до четверга потрапити на продаж до Модени, Генуї чи вітрин магазинів у Бонні або Мюнхені. Здогадно, велика частина товарів з’являється в Італії начебто транзитом, але магія митниці робить цей транзит стаціонарним. У граматиці товарів для документів існує один синтаксис, а для комерції — інший. У квітні 2005 року Антишахрайський відділ Італійської митниці, котрий за збігом обставин одночасно розпочав чотири окремих операції, конфіскував 24 тисячі пар джинсів, призначених для французького ринку; 51 тисячу виробів з Бангладеш з позначкою «Зроблено в Італії»; 450 тисяч статуеток та ляльок включно з Барбі та Людиною-Павуком; а також 46 тисяч пластмасових іграшок — на загальну суму приблизно 36 мільйонів євро. Зовсім маленька порція товарів, яка проникла крізь неапольський порт лише за кілька годин. А з порту вийшла у великий світ. І так триває день за днем. Ці порції товарів стають дедалі більшими і перетворюються на потужний потік, що його забезпечує дійна корова комерції.
Порт відокремлений від міста. Він — як уражений інфекцією апендицит, який ніколи не переростає в перитоніт, але завжди присутній у череві прилеглого узбережжя. Немов напівпустеля, облямована водою та землею, але яка, здається, не належить ані воді, ані суходолу. Як викинута на берег земноводна істота, морський метаморфоз. Як новоутворення, що складається з бруду, сміття та різних уламків, що їх викинуло припливом на берег за багато років. Судна випорожнюють свої клозети та чистять трюми, випускаючи у воду жовту піну; моторні човни та яхти, відригуючи двигунами, викидають усе в сміттєву кабіну, що зветься морем. Ця болотиста маса утворює вздовж берегової лінії тверду кірку. Сонце творить над водою міраж, але поверхня моря блищить наче пластикові пакети зі сміттям. Чорні пакети. Затока схожа на пінисту поверхню кави в кавоварці, на гігантську ванну з рідким багном. Причал з його тисячами різнокольорових контейнерів здається непроникним кордоном: Неаполь оточений стінами вивантажених товарів. Та ці стіни не захищають місто, навпаки — це місто захищає стіни. Однак у порту немає цілої армії докерів, немає романтичної шпани. Зазвичай він уявляється сповненим руху, туди-сюди сновигають люди мальовничої зовнішності, вони часто розмовляють на підвищених тонах, чується чужа мова. А насправді ж тут панує тиша механізованої фабрики. Здається, що тут більше не залишилося людей, а контейнери, судна та вантажівки приводяться в рух якимось невидимим вічним двигуном. Він працює тихо і швидко.
Раніше я часто ходив до
