Ґоморра - Роберто Сав'яно
Але раптом хтось приїхав. Зблизька. Увесь район був оточений поліцією та карабінерами, але чорний джип якимось чином примудрився проскочити крізь їхній кордон та крізь барикади. Водій посигналив, «хтось» відчинив дверцята — і декілька бунтівників увібралися до авто. І менш ніж за дві години все припинилося. З облич познімали хустки. Палаючі сміттєбаки загасили. В протистояння втрутилися клани — хтозна-які. Парко Верде — золота копальня Каморри, де вона видобуває свою дешеву робочу силу. Всі, хто потребує найманців, може гнати їх звідси гуртами, як робочу худобу. Це — некваліфіковані робітники з найнижчого щабля суспільства, і заробляють вони навіть менше, аніж нігерійські та албанські товкачі наркотиків. Дітлахи з Парко Верде потрібні всім: і клану Казалезі, і клану Маліардо в Джульяно, і «тигренятам» з клану Кріспано. Вони наймають їх наркоторговцями за фіксовану платню без преміальних, водіями, «вартовими» для охорони території кланів на дальніх підступах. І ці надійні та старанні в роботі дітлахи навіть не просять компенсувати їм витрати на бензин, бо страшенно бояться втратити роботу. Декотрі з них згодом «підсідають» на героїн, наркотик для тих, кому вже нема чого втрачати. Декотрі рятуються тим, що записуються в армію, і їх відправляють служити в інше місце. Деякі дівчата примудряються вирватися і більше в Парко Верде — ані ногою. Майже ніхто з молодшого покоління не стає членом клану: вони працюють на мафію, не стаючи її членами. Бо вони їй не потрібні. Клани їх просто використовують, благо пропозицій робочої сили завжди вдосталь. Ці дітлахи не мають ані навичок, ані комерційної жилки. Багато з них працюють кур’єрами, доставляючи рюкзаки з гашишем до Рима. Напружуючи по максимуму всі кінські сили своїх мотоциклів, вони за півтори години добираються звідси до столичної брами. За ці мандрівки вони не отримують нічого, але після двадцяти «ходок» одержують подарунок: мотоцикл. Для них він — безцінна, ні з чим не зрівняна річ, яку не зможе забезпечити їм жодна інша з наявних у цьому районі робіт. Дітлахи перевозили на мотоциклі товар, чия вартість у десятки разів перевищує вартість цієї механічної штуки, але вони цього не знають, навіть і близько не здогадуються. Якщо когось із кур’єрів зупинять на дорожньому посту поліції, то йому вліплять не менше десяти років. І клан не буде витрачатися на юридичні процедури, не надаватиме фінансові компенсації родинам тих, хто опиниться за ґратами. Але ревіння двигуна мотоцикла заглушує голос здорового глузду.
Мало-помалу декілька барикад розібрали. Швидкість їх демонтажу залежала від ступеня напускної бравади молоді. А потім усе розвалилося і розпорошилося. Клани не злякалися цього бунту. Їм було байдуже — нехай Парко Верде хоч місяць палає, а мешканці всі повбивають один одного. Та от заковика яка: «повстання» означало припинення роботи і притоку дешевої робочої сили. Все мало повернутися до норми і повернутися негайно. Кожен мав відновити роботу, або, принаймні, бути напоготові в разі необхідності. Ця гра в революцію мала скінчитися.
Я пішов на похорон Емануеля. В декотрих точках земної кулі п’ятнадцять — це лише цифра, й не більше. А в цьому злиденному мікрорайоні смерть у п’ятнадцять років більше схожа на виконання смертного вироку, аніж просто вбивство. В церкві було повно похмурих підлітків, що час від часу видавали. стогони. А надворі невеличкий хор навіть скандував таке: «Він — і досі з нами, і завжди буде з нами…»
Як футбольні вболівальники, коли якийсь знаменитий гравець йде із спорту і передає наступнику свій номер на футболці. Наче вони були на стадіоні, з тією лиш різницею, що їхні «кричалки» повнилися люттю. Поліцейські в цивільному дуже старалися триматися подалі від проходів. Усі їх упізнали, але для сутички бракувало місця. Я теж відразу їх уздрів, вірніше, то вони відразу ж мене уздріли, бо в картотеках їхньої пам’яті не зберігалося жодного натяку на моє обличчя. Наче притягнутий моєю понурістю й замкненістю, один з них підійшов до мене і сказав: «Вони тут усі приречені. Наркотики, крадіжки, продаж краденого, грабунки… Дехто навіть вуличною проституцією займається. Немає жодного, хто не мав би стосунку до злочинності. Тому чим більше їх тут помре, тим краще буде для всіх».
За такі слова зазвичай дають по пиці або коліном по яйцях. Але більшість із присутніх насправді думали так само. І, мабуть, мали рацію. Я по черзі поглянув на кожного з них, на цих дітлахів, готових на все заради якихось 200 євро. На цих покидьків, товкачів наркотиків та тих, що стоять на шухері. Кожному не більше двадцяти. Падре Мауро, священик, що правив поминальну службу, знав, кого відспівує. Він знав також, що решта тутешньої молоді — теж далеко не святі.
— Не героя ховаємо ми сьогодні…
Він не тримав руки долонями догори, як це зазвичай роблять священики під час недільної проповіді. Натомість він стискав кулаки. Не було в його словах і нотки смиренності, а голос був на диво хрипкий, наче після довгої промови. Він говорив з гнівом — на померлого чекала важка кара, бо великий був його гріх.
Падре був схожий на отих сальвадорських священиків під час партизанської війни в цій країні, яким зрештою обридло відправляти в останню путь жертви політичних убивств. З їхніх проповідей зникли смиренність та жаль. Вони стали не промовляти, а гнівно кричати. Але тут ніхто не знав про архієпископа Оскара Ромеро. Падре Мауро виступав надзвичайно емоційно: «Попри всю відповідальність, що падає на Емануеля, факт залишається фактом: йому було лише п’ятнадцять літ. У цьому віці сини родин, народжені в інших місцевостях Італії, ходять до басейну та на уроки танців. Тут — не так. Господь Бог зважить на ту обставину, що прогрішення скоїв п’ятнадцятирічний хлопець. Якщо на Півдні Італії п’ятнадцять означає, що ти достатньо дорослий, щоб працювати, а також іти на крадіжку, вбивство або ж загинути самому, то це означає також, що ти є достатньо дорослим, щоб
