Нарцис - Дмитро Чобіт
Для тих, хто визнав себе українським націоналістом, було застосовано м'якшу міру покарання - незважаючи на явну співпрацю з німецьким окупаційним режимом, за що передбачався розстріл, їм було пред'явлено звинувачення в "пропаганді і агітації, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади" (стаття 54-10) і "участь в організації, утвореній для підготування або вчинення одного із злочинів, передбачених у цьому розділі" (стаття 54- П). По цих статтях було передбачено значно меншу міру покарання: згідно зі статтею 54-10 - від розстрілу до трьох років ув'язнення, а у статті 54-11 записано норму, яка давала слідчим право дуже широкого вибору покарання - від розстрілу до шестимісячного ув'язнення.
13 квітня 1944 року воєнний трибунал Першої танкової армії засудив чотирьох співробітників німецьких окупаційних установ у Корнині, у тому числі і Валентина Превара до розстрілу за статтями 58-1 пункт "а", 58-10, 58-11 Кримінального кодексу РРФСР, а Володимира Медведчука - до 8 років ув'язнення і 4 років заслання за статтями 58-10 і 58-11 КК РРФСР.
Чому на території УРСР звинувачували і судили за Кримінальним кодексом РРФСР не досить ясно, можливо, у воєнний час таким тонкощам військові не надавали особливого значення, тим більше, що Перша танкова армія прибула в Україну з Росії. Але, оскільки стаття 58 Кримінального кодексу РРФСР відповідала статті 54 КК УРСР, то в деяких матеріалах пізніших часів згадується, що В.Н.Медведчук був засуджений саме за нею. Ця стаття має назву "Контрреволюційні злочини".
Суворе покарання В.Превара і В.Медведчука пояснюються не лише тодішньою специфікою радянського судочинства, а й тим, що масове застосування примусової праці мирних жителів через систему Arbeitamt визнане одним з найтяжчих злочинів гітлерівців. Між іншим, серед дванадцяти найбільших злочинців нацистської Німеччини, засуджених Нюрнберзьким воєнним трибуналом до смертної кари через повішення, був і Франц Заукель - генеральний уповноважений німецького рейху з використання робочої сили.
У серпні 2001 року, відповідаючи на запитання про його ставлення до ОУН-УПА, Віктор Медведчук у прямому ефірі львівського телебачення заявив, що вже третій рік працює над проектом закону про реабілітацію ОУН-УПА не без особистої зацікавленості, оскільки його батько був членом цієї організації. Дослівно він сказав так: "Це торкається і мене особисто, тому що мій батько, також учасник,ОУН, у 1944 році був осуджений, репресований і реабілітований у 1991 році". Це твердження поширено в засобах масової інформації. Виникли запитання: невже доктор юридичних наук при численному штаті радників і помічників за цілих три роки не спромігся розробити і подати у Верховну Раду проект невеликого закону, в якому мав ще й особисту зацікавленість? Це перше. І друге. Закрадається сумнів: чому ж раніше про членство батька в ОУН ніколи не говорив? Але ще цікавішим є твердження В.Медведчука про реабілітацію в 1991 році його батька. Немало юристів висловлюють сумнів щодо правдивості слів, сказаних В.Медведчуком у Львові. І виходять вони із самого закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 року, згідно із статтею 2 якого "реабілітації не підлягають особи, щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення їх до відповідальності за: зраду Батьківщини, шпигунство… пособництво окупантам у період Великої Вітчизняної війни". У матеріалах кримінальної справи В.Н.Медведчука якраз ідеться про його пособництво німецьким окупантам. Тому на нього важко поширити положення статті 1 цього закону, яка проголошує "реабілітованими осіб, які з політичних мотивів були необґрунтоване засуджені судами або "піддані репресіям позасудовими органами". Крім цього, В.Превара, В.Медведчука судили не "трійки", "двійки", "особливі наради" чи інші позасудові органи, а воєнний трибунал Першої танкової армії, тобто цілком законна судова установа. Реабілітувати Володимира Нестеровича Медведчука можна було лише в індивідуальному порядку за протестом прокурора і лише за рішенням суду та й то за однієї важливої умови - наявності достатніх доказів безпідставності притягнення його до карної відповідальності. Про такий суд поки що ніхто з широких верств громадськості нічого не чув.
За інформацією із джерел, які заслуговують на увагу, група львів'ян із числа науковців, журналістів і письменників, на замовлення керівників СДПУ(о), останнім часом посилено працює над героїчною сторінкою в діяльності батька Віктора Медведчука - Володимира Нестеровича. Дослідники вже кілька разів зустрічалися з Віктором Медведчуком та отримали від нього дуже важливі матеріали. За їхньою версією батько Володимир Нестерович Медведчук разом з Валентином Преваром пішли працювати в німецьку окупаційну установу Аrbeitstamt у Корнині за завданням ОУН-УПА для того, щоб рятувати місцевих жителів від примусового вивезення до Німеччини. Може, й так, але виникають неув'язки. Володимир Медведчук співпрацював з німцями ще задовго до створення у жовтні 1942 року УПА. Та й самі львівські дослідники станом на кінець вересня 2001 року все ще не визначились, до якої ОУН належав Володимир Нестерович Медведчук - мельниківської чи бандерівської. Очевидно, з суто науковою метою у Корнин неодноразово протягом 2001 року виїжджали львівські експедиції. Їхні учасники розпитували старожилів, зустрічалися з працівниками влади, відвідували місцевий цвинтар. Мабуть, наслідком приїзду львів'ян стало те, що в Корнині почали говорити про похідні групи ОУН, про які тут раніше ніхто не чув, а ув'язнення Володимира Нестеровича Медведчука навіть пояснювати його боротьбою з радянською владою, хоча ніхто певно нічого сказати не може. Значно частіше можна почути іншу версію - про службу в німецькій поліції. Це безумовно помилка, але вона не випадкова - контора "Arbeitamt", в якій працював Володимир Медведчук, знаходилась під одним дахом із поліцією і мала одного начальника - німця Раймана, який прославився у цих краях численними жорстокостями і розстрілами українського та єврейського населення. У одному лиш, - сусідньому з Корнином, селі Липівка команда Раймана розстріляла майже 300 мирних жителів. Але відмінність між поліцаями та співробітниками установи, що забезпечувала постачання української робочої сили до німецького рейху, була - останні не носили зброї і не мали білої нарукавної пов'язки
