Спомини - Йосип Сліпий
Тут до зали зайшов президент. Він був чудово засмаглий і променився здоров’ям та добрим гумором. Я подумки повернувся на двадцять шість років у минуле, коли я мав нагоду зустрітися в Білому домі з президентом Рузвельтом, — і згадав, як вразила мене тоді його чудова фізична форма і як я подумав, що ніколи ще не бачив людини, яка виглядала б такою сповненою життя. Тепер таке саме враження справив на мене президент Кеннеді.
Президент завів мене до свого кабінету і сказав, що Ральф Данґан вичерпно виклав йому суть справи: “Наші надії на мир у світі, — казав він, — пов’язані насамперед з тим, що керівники Радянського Союзу дедалі більше пориватимуть зі сталіністськими звичками, підозрами, цілями. Нема ніякої альтернативи миру між великими державами, а особливо між Радянським Союзом і Сполученими Штатами”. Він заявив, що впевнений у необхідності налагодити справді приязні відносини з Радянським Союзом і що найважча фаза Карибської кризи вже позаду.
Президент сказав, що з Кубою радянські політики дуже прорахувалися. Вони припускали, що ми плануємо вторгнення. “Ми ніколи не мали наміру вторгатися на Кубу, — зауважив президент. — Звичайно, були й такі, хто виступав за вторгнення, але я був проти, і то з одної простої причини: це коштувало б життя надто багатьом кубинцям. Саме тому наша армія не брала участи в інциденті в затоці Свиней[921]. Хай там як, а радянська сторона серйозно помилилася в оцінці наших намірів”.
“Так чи так, — сказав президент, — тепер головне завдання — далі йти шляхом зменшення напруги. Один з тих позитивних заходів, яких слід ужити негайно, — це угода про заборону ядерних випробувань. Однак, — додав він, — радянське керівництво надто недовірливе і ні під яким виглядом не погоджується на інспекції, що мали б бути невід’ємним елементом будь-якої всеохопної заборони випробувань”.
Президент підвівся зі свого крісла-гойдалки і підійшов до вікна. Він був у задумі. За якусь мить він обернувся і сказав: “Ви напевно розмовлятимете з Хрущовим про покращення релігійної ситуації в Радянському Союзі. Не знаю, чи торкатиметесь ви американо-радянських відносин. Та якщо так, то Хрущов, мабуть, казатиме, що хотів би зменшити напруженість, але подаватиме справу так, наче Сполучені Штати не зацікавлені в розрядці. Тут важливо вказати йому на помилковість такої думки. Я не певен, що Хрущов це знає, але серед американських політиків нема нікого, хто більше за мене прагнув би покласти край протистоянню і взятися до непростої праці над налагодженням приязних стосунків”.
Перед відходом мені вручили листа з проханням передати папі Іванові XXIII різдвяне привітання від президента і сердечне побажання швидкого одужання від хвороби, про серйозність якої тоді ще не здогадувалися.
1 грудня 1962 року я вирушив до Риму. Переліт був досить тривалий, із зупинками на Азорських островах та в Іспанії. Отож я мав нагоду в спокої, ні на що не відволікаючись, пороздумувати. Чи можна уявити щось неймовірніше, ніж бути за посередника між Ватиканом і Кремлем? Мені також не виходили з голови слова отця Морліона, що тепер, можливо, настав час для того, щоб спробувати поліпшити релігійну ситуацію в Радянському Союзі. Чи це поліпшення мало б стосуватися самих тільки католиків, а чи я мав би виступити на захист усіх релігій?
Коли я пізно пообіді прибув до Риму, отець Морліон, опасистий і сяючий, зустрічав мене біля виходу з терміналу. З ним був монсеньйор Дон Карло Ферреро[922], виконавчий віце-президент університету “Pro Deo”, близький та довірений приятель Морліона. По дорозі до готелю ми обговорювали плани моїх зустрічей із ватиканськими урядниками, що мали розпочатись того ж вечора з візиту додому до монсеньйора Іджіно Кардінале[923], голови служби протоколу у ватиканському Державному секретаріяті. На другий день мали відбутись зустрічі з заступником державного секретаря архиєпископом Анджело дель’Аква
