Спомини - Йосип Сліпий
Під час трансляції звернення президента Кеннеді на обличчях як американських, так і радянських делегатів відображалося те саме почуття гострого занепокоєння. Коли звернення закінчилось, радянські делегати встали. Голова їх делегації Євген Федоров запитав, чи не могли б вони відлучитись на кілька хвилин, щоб поговорити між собою. Американці, звісно ж, розуміли, що радянські представники опинилися в делікатній ситуації. Якщо вибухне війна, то вони будуть інтерновані, — звичайно, якщо ця війна триватиме досить довго, щоб ця проблема стала актуальною. Отож, ми вважали за потрібне одверто поговорити з радянськими гостями про те, чи не воліли б вони негайно повернутися до Москви.
Зі свого боку, ми вважали, що дуже важливо не давати нашим гостям фальшивих запевнень щодо поточної кризи. Тому, коли близько дев'ятої вечора обидві групи знову зійшлися, я як голова американської делегації почав зустріч словами про те, що американська сторона добре усвідомлює — раптова криза змушує задуматися, чи не доцільніше було би відкласти конференцію до кращих часів.
“Ми думали над цим питанням, — сказав д-р Федоров. — Панове, ми у ваших руках. Ми зробимо так, як ви скажете. Якщо хочете продовжувати конференцію, ми залишимося, а якщо ні, поїдемо”.
Я не вважав за конечне проводити серед американських делегатів якусь закриту нараду, щоб дати чітку відповідь на питання д-ра Федорова. Навпаки, я вважав за краще, щоб рішення було ухвалене відкрито. Я попросив підняти руки тих американців, які воліли б, щоб конференція продовжувала роботу за наміченим планом. І всі одразу ж як один проголосували за.
“Дуже добре. Конференція триватиме”, — відповів д-р Федоров. Він попросив слова і наступні півгодини завзято боронив радянську акцію на Кубі, характеризуючи президентське рішення про блокаду Куби як зарозуміле, агресивне й неправомірне. Відповідь з американського боку було не менш одверта й ґрунтовна. Ми запитали генерала Таленського[915], чи радянські війська залишатимуться на Кубі безстроково. Генерал Таленський без ніякої агресії, дуже виважено пояснив, що Радянський Союз не має на меті перетворювати Кубу на свою військову базу. Він сказав, що призначення ракет — захистити Кубу в ситуації, коли в Сполучених Штатах звучать дедалі гучніші вимоги збройного вторгнення на острів.
“Отже, Радянський Союз хоче передати ці ракети Кастро?” — запитав Філ Моузлі.
“Так”, — відповів генерал Таленський.
“У такому разі, — тихо сказав Філ Моузлі, — я хотів би запитати, чи сприятиме тій справі миру, якою стурбовані всі тут присутні, те, що ці ракети будуть у руках Кастро? Чи хто-небудь із нас припускає хоч на мить, що наявність оцих ракет у Кастро, так близько до кордонів США, не призведе рано чи пізно до війни?”
Юрій Жуков[916], член редколегії “Правди”, запитав, чи не може спровокувати війни так само й американське вторгнення на Кубу.
Того тижня дискусії в Андовері проходили в напруженій атмосфері, подекуди на різких тонах, але вже на другий день стали зрозумілі дві речі. По-перше, Карибська криза не змінила щирости радянських делегатів і їхнього прагнення, щоб конференція була продуктивною. По-друге, і американці, і радянці як приватні громадяни виразно демонстрували своє бажання знайти вихід із кризи.
Саме тоді стала очевидною одна з переваг неофіційних зустрічей на зразок нашої. Як приватні громадяни, ми не мусили виходити з тої чи іншої наперед усталеної позиції або обґрунтовувати якісь наперед визначені погляди. Ми могли розглядати різні альтернативи, не беручи на себе конкретних зобов’язань. А вже
