Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Поля

12.03.

Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зі школи: я, Альонка й Зуля. Зуля — чеченка, але інші з нею не дружать, обзивають. Вона з бідної родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:

— Альонко, маєш брата?

— Немає в мене в роду братів, — відповідає Альонка.

— А Лука?! — питаю я, згадавши, що в неї є двоюрідний брат, у якого вона таємно закохана.

Альонка бігом помчала вперед і кричить звідтіля:

— Яке тобі діло до мене та моїх родичів, нахабна тварюко?!

Я прямо, сказати б, отетеріла.

Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класі, в іншій школі. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лається, Зуля пішла іншою дорогою. А я побігла наздоганяти Альонку. Я зовсім не зрозуміла, чим її образила.

— Що сталося? — питаю.

— Ти їй усе розповіла!!! — волає Альонка і люто ногами стукотить. — Як я кохаю його, розповіла; що він, коли виросте, моїм чоловіком стане, розповіла!

— Нічого такого я не казала…

— Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!

І йде далі, мов і не було нічого. Я її погукала, показала їй мовчки непристойний жест із середнім пальцем, який бачила в крутому американському кіно, і теж пішла в інший бік. Ну, не дурна ця Альонка? А може, і я.

Пауліна

15.03.

Помирилася з Альонкою. Спитаєш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:

— Полю, пробач мені заради Бога! — і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.

Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне — мир!

А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.

Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!

Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» — це Я!

Тьотя Мар’ям у розпачі стукала нам у стіну (боялися, що стіна завалиться), мама била руками двері, а мій вітчим Руслан вирішив залізти крізь вікно. У нас перший поверх! Але у вікно він не проліз. Засунув морду у відчинену для кота Мишка кватирку і давай горлати:

— Полю! Полю, відімкни двері! Полю, будь ласка, відчини. Це я, Руслан!

І так далі в тому ж дусі. Звичайно, тут я вже спати не могла — розплющила очі, подивилася на нього, і спало мені на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вікно лізе! Тьху, нечиста сила!» — перевернулась я на інший бік і знову захропла.

Зрозумівши, що я жива, народ узявся стукати з усіх боків із новими силами. Навіть дівчина Маліка, що живе на другому поверсі, била молотком по балкону — будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пішла й відімкнула двері. У квартиру ввалилися мама, вітчим і сусіди.

— Полю, ти нічого не чула?! — волали вони.

— Ні! — чесно відповіла я.

19.03.

Сьогодні багато неприємностей, великих і малих. І так збіглося, що сьогодні ще й день народження Руслана.

Наша кішка Ксюша народила під ранок кошенят, а кіт Маркус (якого нам залишили дівчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгірше, помирає і мучиться.

Ще я дізналася, що Альонка й тьотя Валя вирішили виїхати з Чечні: життя тут немає, росіян убивають. Квартири забирають люди з гір. Якщо Альонка виїде, у мене більше немає друзів. Дімка, Серьожа та інші давно поїхали з батьками, покидавши тут домівки. А моя мама повторює, що любить Чечню і сподівається на мир.

Ось що я собі уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осінь. Навколо — насмішки, знущання, обрáзи (будуть, як і раніше):

— Російська тварюка!

— Ми її вб’ємо!

— Російська суко, як тебе звати?

— Їдь у свою погану Расєю!

(Що я з радістю й зробила б. Але в нас немає рідні в інших регіонах, немає ніякого житла. Не маємо куди їхати.)

І от я йду сама-одна крізь бруд, через глузування й плювки, а моєї подруги, моєї прийомної сестри, її — НЕМАЄ!

«Немає» — це дуже страшне слово. А ще страшніше: «Прощавай назавжди»! І будуть дощ, вітер і сніг. Обрáзи та глузування. І я сама, без Альонки. У нову осінь, новий навчальний рік. А завтра мій день народження.

Поля

26.03.

Мій день народження був минулого четверга. Мені виповнилося 12 років.

Нічого гарного немає. Нещастя за нещастями: тьотю Валю оббрехали. Усе це зробив дядько Адам, якого поранило біля під’їзду, коли він п’яний грав на гармошці. Це він написав скаргу. Начебто тьотя Валя «здала» його російським військовим, і ті «катували його», і так він «втратив ногу».

І командир бойовиків Басаєв підписав папір — убити зрадників, навіть не розібравшись. А ніякі вони не зрадники!!! Їх прийшли вбивати ввечері. Бойовики. Четверо. Чеченці з автоматами. Наказ у них був, печатка з вовком і підпис Басаєва. Ніхто не боронив. Усі злякалися. Втекли. Тільки дідусь Ідрис, інгуш, який теж на другому поверсі жив разом зі своєю бабусею, вийшов. Його побили прикладами.

Альонка й тьотя Валя встигли втекти через балкон, на простирадлі, у чому стояли. Бойовики захопили їхню квартиру! Тьотя Валя не може квартиру відібрати назад. Боїться. Ховається в людей. (Нам тьотя Фатима все розповіла потай.)

Ми ж в іншому під’їзді живемо — і не знали, коли їх прийшли вбивати. Альонка й тьотя Валя, якщо вийде живими виїхати з Чечні, виїдуть. Одні чеченці взялися допомогти їх вивезти. Мені мама забороняє ходити до Альонки (їх ховають зараз у приватних будинках у людей). Адже якщо простежать за мною, уб’ють їх і тих, хто їх ховає.

Погано, що Альонка виїде. Але їм треба виїхати. Тільки немає ні документів, ні грошей. Ми передали для них хліба.

Кіт Маркус іще одне кошеня