Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Сашка боїться стрілянини. Якщо стріляють, він лежить у коридорі й голову затуляє руками.

Поля

01.10.

Діти мене ненавидять у школі. Каміння кидали в мене й Альонку, коли ми йшли додому. Я навіть їх не знаю. Просто вони довідалися, що маємо російські прізвища, і кричать: «Російські свині». Це нова школа — мій шостий клас.

Один хлопчик із десятого класу підійшов і при всіх мене вдарив. Ми стояли в залі — мій клас і вчителі. Я від удару впала на підлогу. На мені біла кофтинка вся забруднилася. Він сказав: «Ти російська сука!» — і пішов.

А всі відвернулись. Ніхто мені не допоміг підвестись. Навіть учителька нічого йому не сказала.

Я не знала, як бути. Мені стало так соромно! Я зовсім не вмію захищатись. І бути «росіянкою» погано. А раніше так не було.

Поля

09.10.

Мене хвалили за твір. Його читали перед усім класом. Я написала про вітрильник. Вітрильник пливе в океані. На землі війни, а на ньому мир. І там усі ті, хто не хоче воювати. Мені поставили п’ять із плюсом за сюжет і три з мінусом за орфографію. Коли я пишу, то роблю купу помилок.

Ще приходив інший учитель. У всіх дітей питали: хто в їхній родині бойовик? Обіцяли винагороду та курорт. Діти говорили, а це все записували на аркуші. Потім роздавали подарунки. Мені не дали нічого.

На фізкультурі я пішла надвір, а діти з нашого класу взялися за руки і давай кричати:

— Ми не будемо з тобою гратися! У тебе російське ім’я! Іди геть! Забирайся! Росіянка!

Учитель змовчав. А в мене всередині порожньо стало. Чому вони зі мною так? І я пішла. Сиділа сама на лавці серед дерев. Нещодавно там знайшли труп чоловіка в куртці. Його об’їв пес. Він тут кілька днів лежав.

Поля

14.10.

Сьогодні мені вперше зізналися в коханні. Я читала Блока, мого улюбленого «Демона». А тут Сашка постукав. Син тьоті Алі. Постукав і каже:

— Я тебе люблю, Полю!

Він молодший за мене на рік.

Поля

16.10.

Звичайно, я не сказала. Але мені більше подобається його старший брат Ерик. Він дуже хоробрий. Він бігав рятувати тата.

А Сашка маленький.

Коли моя мама кричить на мене, свариться, Сашка стукає до нас, ніби кличе мене винести сміття. У нас величезний смітник за будинками, схожий на гору Еверест щурячого масштабу. Ніхто сміття машиною роками не вивозить. Ми беремо відра і йдемо туди. Так він рятує мене від матінки та її стусанів.

28.10.

Я у тьоті Валі й Альонки. Вони живуть у діда Паші в приватному секторі.

Я прийшла додому зі школи: двері відчинені, ключі в замку, а мами немає. Ніде. Побігла до тьоті Валі. Вона каже:

— Маму твою вбили! Усіх росіян ріжуть, убивають. Ходімо шукати її тіло.

Ми повернулися до нас додому. Тьотя Валя каже:

— Відчиняй шафи! Шукай. Російські військові здали Ґрозний — тепер нас усіх повбивають. Усіх.

А я її слухаю, і в мене руки трусяться. Чому маму вбили? До чого тут моя мама? Як мені ця клята війна набридла!

Ми відчиняли всі шафи — шукали. Тьотя Валя сказала, що маму розчленували й у шафу сховали. Потім тьотя Валя мене до себе забрала. Каже, що в дитбудинок не відправить. Будемо з Альонкою як сестри жити. Виїдемо до Росії!

Мама прийшла. Вона на базарі була. Ключі у дверях забула просто. Як же ми налякались! Я плакала. У мене щось у горлі заніміло, і я задихаюсь.

Мама сказала, що вона ходить у хустці й має довгий кавказький ніс — ніхто не стане її вбивати. А тьотя Мар’ям сказала, щоб вона все ж таки обережнішою була.

Тьотя Валя хоче виїхати, але квартиру не купують.

Поля

16.11.

Убили старих вірмен. Повісили. Хтось через квартиру це зробив. Убили російську родину: тата, маму і трьох дітей — на зупинці «Автотрест». Зарізали навіть немовля в ліжечку. Я думала: як так можна? Напевне, це дуже погані люди прийшли і всіх убивають.

Чому ми не можемо виїхати? Мама каже: нема куди — близьких родичів нема, житла ніде більше нема, тут квартиру не куплять, іти нікуди. Що ж робити?

У школі знущаються та обзивають щодня.

Мама торгує на ринку, щоб купити їжу. Нервова стала така.

Поля

26.12.

Родина Ерика й Сашки виїхала з Чечні. Раптово. Поїхали до своєї рідні в Росію. Може, ті приймуть?

Не виженуть?

Як же вони кинули мене? Саму. Боже мій, я вже почала сумувати! Любі мої сусіди. З вами я сиділа без світла, без води, у холодному будинку. Але як мені було радісно від вас. Як тепло! Повертайтеся до Ґрозного!

31.12.

Руслан, мій вітчим, виїхав у село. Ми з мамою їдемо до тьоті Лейли. Вона мешкає в гуртожитку. Покликала нас справляти Новий рік.

Ми дружимо. Моя тьотя Лейла — інгушка. Вони з мамою працювали разом. Стріляють усюди зі зброї та кидають хлопавки. Боже мій, як же я ненавиджу ці вибухи! Хлопавки! Це огидно. Це — зло!!!

У школі намагаюся з учителем до класу зайти. І за учителем виходжу. Сукню порвали. Зошити й портфель однокласники кидають із третього поверху крізь вікно. Обзивають. Друзів немає. Альонка в іншому класі. Вчиться рідко. Теж боїться.

Я намагаюся читати більше книжок із йоги та буддизму.

П.

1997

08.01.

Торгую на ринку. Сама. Пиріжками та чаєм. Мама хворіє. Лежить, не встає. Вдома холодно. Немає опалення.

У мами ревматизм. Я намагаюся заробити, принести їжу.

Новий рік пройшов добре. Я поїла салат-вінегрет і котлети! Багато стріляли. Тьотя Лейла співала пісні під гармошку. Прийшли її родичі та сусіди. Усі пили чай з пирогами. А потім хтось приніс пляшку шампанського. Розлили в келихи, і всім дорослим на самому денці дісталось.

Я теж стала просити. Я написала на папірці: «Щоб не було війни». Потім спалила його й кинула в чашку, куди мені налили цілу ложку шампанського! Випила. Так треба, щоб збулось! Але папірець не згорів. Прилип до дна. Довелося його відшкрябувати.

Поля

14.02.

Приїхав вітчим Руслан. Він сварився з мамою. Їх мирив його друг Шервані, мулла.

Друзів немає. Я сама. Нудьга.

Казку про Русалоньку домалювала.

18.02.

Сьогодні посварилася з Альонкою. Розповім через що: