Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Але цього разу в мене уроки закінчились, а в неї було ще чотири уроки.

Я виходила в туалет, повернулася до класу, а торба моя зникла. Хтось сховав. А в мене там ключі від домівки! У дівчинки Зулі теж торба зникла. Її ненавидять, обзивають. Вона — товстенька. Ми з нею вдвох кинулися торби шукати. Нам сказали, що начебто наші торби Лінда забрала.

Я прибігла в клас до Альонки, попросила її пошукати зі мною. Та відмовилась. У трьох кварталах від школи я знайшла свою торбу в снігу. Її туди Лінда кинула. Слава Богу, ключі були на місці!

Повернулася по Альонку. Вона на мене накинулася, тому що уроки в неї закінчились:

— Поліно, де ти була?! Я тебе тут виглядала! А тебе як корова язиком злизала! Ну, що вирячилася на мене, тупице?! Де блукала, кажи? Я до тебе з добром, а ти мені свиню підкладаєш?

Я, хоч і стояла на місці, подумки підскочила від обурення, а тоді відповіла:

— Село ти безпросвітне! Де ти свиню бачиш? (Це я, звісно, спеціально.) Яка корова?!

І все їй розповіла, думала, вона зрозуміє. Та Альонка обурено вигукнула:

— Невдячна! Я чути нічого не хочу!

На те я відповіла:

— Іди до біса, де й раніше була. — І звернула в провулок.

На цьому закінчилася наша дружба. Прикро.

Поліна

19.02.

Нашого вчителя біології звати Ходжа Назірович, або просто Насреддин. Насреддин росіян терпіти не може. На дух не переносить через війну. На уроці «Культура Чечні», яку він також веде, завжди розповідає:

— Діти! Ви ніколи з росіянами не спілкуйтеся! Вони їдять свиню — це брудне м’ясо. Росіяни люблять собак, а це погані істоти. Росіяни не давали чеченцям спокою ніколи. Росіяни були тваринами й залишаться ними!

І т. д. Мені хоч на цей урок не ходи. Я мовчки сиджу і думаю: «Я що, взяла автомат і чеченців убивала? Я ж завжди всім людям допомагала. Нас же всіх разом бомбили!»

І зненацька сьогодні він мене вигнав з уроку. Нізащо. За те, що я росіянка. Але я ж нічим за нього не гірша?

Я, щоправда, часу не гаяла: покаталася на гірці біля школи.

А все ж таки краще любити собак і бути росіянином, ніж бути таким, як наш учитель. Правда?

Поліна

24.02.

До школи не пішла. Хворію. Прибирала в усій оселі, читала «Моряк у сідлі», про Джека Лондона.

І хочу тобі розповісти сон, який бачила моя мама. Він не має назви, але я можу придумати. Наприклад, «Кінець світу».

Моя покійна бабуся Галина з’явилась уві сні й сказала:

— Земля гине!

— А як же люди? — спитала мама.

— Земля загине від вогню. Залишиться тільки чорне каміння.

— Але люди…

— Їх переселять.

— Туди, куди всі йдуть, — спитала мама, — потрібно брати речі? Люди беруть!

— Ні, — відповіла бабуся. — Брати нічого не треба — там усе дають.

І, немов на продовження цього сну, мені теж наснився сон. Я назвала його «Страшна пригода».

Невидимий голос промовляв:

— У 1999 році буде сильний землетрус. З гір попадає каміння, а частину суходолу захопить океан.

Я бачу себе: біжу попереду обвалу, повз каміння, з Альонкою, моєю подругою. Ми шукаємо воду. У мене в руках старовинний глек зі срібла!

Попереду прірва. Тут, на нашому боці, я бачу знайомі обличчя: Альонку, маму, тьотю Валю, Ерика, Сашку, Ваську, Мансура, Мусліма, Хаву, тьотю Мар’ям, тьотю Фатиму… та інших.

Нам усім важливо перебратись на протилежну частину прірви. Більшість людей летить у прірву, але я, мама, Альонка й тьотя Валя перебрались якимось дивом.

А невидимий Хтось знову каже вві сні:

— Потім на планеті Земля не буде води, і люди помруть!

Страшно, правда?

Я, поранена, кудись бреду, спотикаючись, і бачу в пісках великий інопланетний корабель. Він начебто прилетів урятувати хоч декого з нас. На ньому я піднімаюсь у Всесвіт із тими людьми, кому вдалося врятуватись. І бачу звідти, як наша планета, мов бойова граната, розривається на шматки. Землі більше немає!

Немає нічого, крім маленьких уламків-комет. Я реально відчуваю удар вибуху. Інопланетний корабель відкидає в простір.

А за Нострадамусом, кажуть, буде атомна війна.

Польді

26.02.

Була в школі. Нас пересадили за різні парти. Я сіла на другу від учителя.

Хлопець, який давно до мене чіпляється з розмовами, прив’язувався і сьогодні. Його звати Мага. Він на рік старший за мене. Має дванадцять років.

— Поліно, а в кого ти віриш? — не без єхидства спитав Мага. — Скажи нам!

— У добрих людей, — відповіла я. — У таких, як ти — ні. А що?

— А ти скажи: в Аллаха, наприклад, чи в Ісуса Христа? — продовжив він, розвалившись на моїй парті.

— Тебе це так турбує? — сказала я, відчуваючи в усій цій розмові чергову підставу. — Втім, відповім: я вірю в Бога, а як він називається, мені особисто все одно.

— Біблію та Коран читаєш? — уже більш милостиво спитав Мага.

— І те й інше.

— Ну, молодець! У рай потрапиш! — засміявся він. А потім додав: — Коли що, ти забереш мене туди?

— Подивимось! — я теж засміялась. — Але, боюсь, тобі там буде нуднувато.

І тут він несподівано каже:

— Можна, я тебе додому проведу?

— Навіщо марно турбуватись? — Це все, на що я спромоглася.

— Ну й гаразд. Як хочеш!

І пішов. Я невимовно зраділа — дуже вже набрид. Прямо як мішок з камінням.

Після того як Мага пішов, до мене підбігли дівчата. Одна з них — із банди в нашому класі. Її звати Лінда. У нас є така банда багатих чеченок у класі — еліта. Її очолює Лур’є-Левиця. А Лінда — одна з її служниць.

— Поліно, або ти будеш нам підкорятись, або ми тебе вб’ємо! — нахилившись до мене, сказала Лінда. З нею поруч стояли ще п’ять служниць Лур’є-Левиці.

— А я не помру! — весело заявила я, мені все ще було смішно від розмови з Магою.

— Йди до біса! — закричали дівчата.

— Отак?! — сказала я й додала: — Без вас нізащо. Чого я піду до ваших знайомих без вас?

Вони довго думали, що відповісти. Нічого не придумали. Розізлились і пішли. А я сиділа й реготала, доки «Біологія» не підступила.

27.02.

Я йду до школи. По-моєму, в школі немає нічого гарного. Але все ж таки послухай мою розповідь. Сьогодні вранці я прийшла в клас. Лінда мене вигнала з мого місця і звеліла всім, хто не входить