Іван Мазепа - Олег Друздєв
Ви, мабуть, спитаєте: «А що дав Мазепі прихід до влади Петра?» Відповідь дуже проста. Молодий цар, не маючи доволі знань, але маючи великі амбіції і мрії, опинився в ситуації, коли тільки досвідчений Мазепа міг бути надійним помічником і порадником. Петро був далекий від українських справ, тому цілком поклав їх на гетьмана. Окрім того, він часто радився з ним стосовно зовнішньої політики. Друзями вони так і не стали, однак Петро досить довгий час перебував під упливом гетьмана, який розказував йому про ворожі польські плани, про доцільну кримську політику та низку інших речей. Деякі дослідники пишуть, що, можливо, саме під впливом розповідей українця московський цар вирішив поїхати навчатись до Європи.
У їхніх стосунках була одна вкрай важлива річ. Гетьман домігся скасування багатьох норм Коломацьких статей (принаймні на деякий час), чим звільнив шлях до встановлення міцної особистої влади. Фактично йому вдалося втілити в життя політику свого попередника: максимально відволікти царський уряд від справ в Україні, що дозволило стати повноправним правителем Гетьманщини.
Повернення гетьмана, який був не тільки не покараний, а й щедро обдарований, викликало розчарування в опозиції. Мазепа добре розумів, чого чекали його недруги, і поквапився розіслати гінців в усі міста для того, щоб вони оголошували царські маніфести. Цим він хотів підкреслити прихильність царя до нього, а відповідно й до України. Та його вороги все одно знайшли спосіб йому нашкодити.
Розпочалась майже детективна історія, яка отримала назву «справа ченця Соломона». Передісторія цієї «провокації», як її часто називають історики, дуже проста. Розуміючи непевність свого становища під час наришкінського перевороту, Мазепа шукав альтернативних шляхів збереження гетьманства, а таким шляхом була, як завше, Річ Посполита. Розумів це й польський король Ян ІІІ Собєський, який через свою людину — французького резидента де ла Невілля передав гетьману свої пропозиції стосовно протекторату. Мазепа погодився, як він це найкраще вмів: не сказав ні «так», ні «ні». Однак зберігати відносини з Варшавою все-таки було потрібно. Тому на історичну арену вийшла постать ченця Соломона. Соломон був звичайним ченцем, який нібито прибув від Мазепи з Кримського походу, до короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського з листом від гетьмана. Лист не мав підпису, однак мав велику гетьманську печатку. Місія ченця викликала шалений резонанс в польській столиці. Його затримали і розпочали слідство. Слідчі висунули три гіпотези його появи.
Згідно першої гіпотези чернець з’явився у Варшаві за наказом князя Голіцина та Самойловича. На підтримку цієї історії слідство домоглось навіть «зізнання» ченця, нібито саме Голіцин за намовленням екс-гетьмана відрядив його до столиці Речі Посполитої. Очевидно, що це було неправдою, оскільки, як ми вже знаємо, у Голіцина були хороші стосунки з Мазепою і діаметрально протилежні — із Самойловичем. Не міг чернець зустрічатися й з опальним гетьманом, який перебував за сотні кілометрів від Москви в Якутську. До того ж йому було заборонено зустрічатись із відвідувачами та писати листи. Тому ця версія абсолютно абсурдна.
Друга гіпотеза, автором якої був сам гетьман Мазепа, полягала в тому, що ченця з підробленим листом послав до Варшави Михайло Самойлович, який доводився небожем опальному керманичу. Мазепа писав до московських урядовців, що Михайло був ненадійною людиною, який навіть «бывшему гетману, дяде своему зла желал». Після повернення ченця Соломона до Москви його знову схопили та вибили вже нове зізнання, у якому той говорив, що це саме Михайло послав його зі згаданими листами. Небожа схопили й піддали тортурам, та він нічого не сказав. Скоріш за все, як свідчать дослідники, він став черговою жертвою розправи гетьмана над своїми ворогами.
А третя версія, яку з особливою прискіпливістю розглядали в Малоросійському приказі, приписувала місію Соломона самому Мазепі. Підстави для цього були. Між ченцем і гетьманом існували довгі прямі відносини, ще з часів Дорошенка, у якого обидвоє служили. Цілком імовірно, що посольство ченця Соломона було дійсно зроблене якщо не за прямої вказівки, то з відома гетьмана. По-перше, надто вже поляки намагались приховати мету візиту ченця, вигадуючи різні байки; по-друге, як колишній дорошенківець Соломон мав безпосередній доступ до персони гетьмана і, скоріш за все, був його довіреною особою; по-третє, у зв’язках Батурина і Варшави була своя логіка: реалії московських репресій проти людей, які привели Мазепу до влади, а також пропозиції де ла Невілля стосовно підданства Польщі були надто спокусливі, щоб ними не скористатись. Хоча задля справедливості варто сказати, що навряд чи Мазепа, який не мав ще повноти влади на Україні, міг погодитись на таку авантюру. Скоріш за все, це була звична для будь-якого політикуму гра на два фронти. Але ця гра могла йому дуже дорого коштувати, адже будь-який натяк на те, що це Мазепа підіслав ченця, міг коштувати йому булави в такий непевний час, навіть після того, як він отримав запевнення в лояльності до нього царя.
Однак згодом зникла сама можливість змінити протектора. Річ Посполита, яка виявилась не готовою до можливої боротьби за Україну, скерувала свої зусилля на боротьбу з Туреччиною. Тому Мазепа був змушений зупинити будь-які перемовини стосовно можливості змінити приналежність країни, та й позиція Петра його цілком задовольняла. Отримавши можливість відчути себе повноправним господарем в своїй країні та зрозумівши, що репресій з боку нової влади не буде, Мазепа вирішив сконцентруватись на внутрішніх завданнях. А їх було багато. Основною проблемою гетьмана були запорожці та їхні союзники кримські татари. Щодо татар було все очевидно. Мазепа в листах до Петра висловив ідеї і план походу на Крим і боротьби з нападами кримчаків. У 1690 році козаки Лівобережжя спільно з козаками Правобережжя напали на околиці Очакова. У 1692—96 роках у зв’язку з повстанням Петрика військова ситуація мала мінливий успіх: то татари нападали на українські міста, то козаки палили передмістя Очакова й Казикермена. Та ці бої були лише прелюдією до більшої
