Україна-Європа - Лада Лузіна
Я стулила повіки, на мить, крихітну і швидкоплинну, як моє щастя. Боляче. Господи, як же мені боляче! І при чім тут гордість? Не про те йдеться. Падре знає, що не про те. Просто б'є в спину. Заборонений удар, підступний, але дуже ефективний і не сказати, щоб несподіваний.
Єзуїти – вони такі.
Я кріпко пошкодувала, що не замовила шампанського. Щоби освіжитися і сяк-так опанувати себе, довелося хлиснути чаю. Гарячого.
Гарячий чай освіжає не відразу. Доведено Інарою.
На чолі в мене виступив піт. Серце плакало кривавими сльозами.
– Хоча, звісно, я можу й помилятися, – у мистецтві добивання поранених і копання носаками тих, у кого зламані всі ребра, отець Лоренцо де Росі не мав собі рівних, і в першому раунді нокаутом переміг би будь-якого Термінатора. – Може, ти просто не хочеш в Коннемару.
– Чи просто не маю часу для подорожі? – мій голос зривався; я відчувала, що за хвильку зірвуся і я. Уся. Розревуся, і, некрасиво шморгаючи носом, уся в патьоках чорної туші, повернуся до свого номеру. І – відступлю. Чого, власне, й добивається цей клятий святенник.
Ця думка мене витверезила досить швидко. Руки ще тремтіли, і очі пекли, мов від перцю, зате сердечний біль трохи вщух. Ненадовго, та й те – хліб.
– Вам і це не допоможе, отче, – вкрадливо мовила я. – Хоча за відчайдушну спробу маєте «залік».
Отець Лоренцо не відповів. Ми обоє знали, що він програв. Кілька секунд, близьких до безкінечності, перемога майоріла в нього під самісіньким носом, але… не судилося.
Доля. Деколи вона повертається до тебе спиною, коли геть цього не ждеш.
Кому й знати, як не мені?
Скориставшись мовчанням єзуїта, я заплющила очі. Мусила привести до ладу свої думки і вділити дрібку часу для спогадів, на які – я не збрехала – більше не лишиться ані хвилини. Адже минулого не існує. Воно – лише спомин. І майбутнього теж не існує. Майбутнє – це минуле навпаки.
Я вже не цікавилася, куди дивиться і про що думає мій падре. Я пульсувала минулим. І кожна літера в назві «Ірландія» була, як дзвін, що стікав кришталевим соком безнадії. Набат за всіма моїми сподіваннями.
Майже невидимий шанс зазирнути в те завтра, яке ніколи не справдиться нині.
Ірландія – країна мого серця, моїх мрій, сповнена містики і чудес. Божественно прекрасна, намальована дощами смарагдова акварель. Бузкові тумани з присмаком віскі, і віскі зі смаком верескового меду. Зелені пагорби, де пасуться білі єдинороги – якщо ви їх не бачили, значить, ви просто сліпі. А ще ельфи та феї – так, на кожному кроці. Не уявляю, як можна жити в Ірландії і бути атеїстом. Хоча декому, кажуть, вдається.
А ще Ірландія – це він. Джед Брендан О'Брайєн.
Володар мого серця.
Надто пафосно звучить? Знаю. Цим частенько грішать беззаперечні істини.
У минулому житті я, напевне, була ірландкою. Бо як іще пояснити цю безмежну, ірраціональну, як усі справжні почуття, любов до такої далекої землі? До землі, на яку я ступила вперше три роки тому, а обожнювала – завжди, скільки себе пам'ятаю… Так, я була ірландкою. Мешкала у крихітному кам'яному будиночку на березі затоки Кілларі. Два білих човники біля дому, одна корова в сараї, і купа галасливих дітлахів.
Удень я готувала рагу по-ірландськи і рибну юшку, а увечері співала в місцевому пабі. Старші діти розносили кухлі із Гіннесом, ще тим самим, старим, без жодного азоту, щоб заробити кілька пенсів для сім'ї, а молодший син сидів у тата на колінах і заливисто сміявся, смикаючи його за руду бороду.
Хто скаже, що це примітивне щастя, може йти лісом. Прямо зараз.
Я завжди вважала, що щастя більшого і складнішого, ніж любов, на світі просто не буває.
Утім, горя, більшого, ніж любов, також ще треба пошукати.
– У мене скоро хіротонія, – безбарвно мовив отець Лоренцо, повертаючи мене до чаю. Від несподіванки я здригнулася, закліпала очима, як сова, але, по честі кажучи, зраділа.
– Оце так новина! А коли?
– За два тижні.
– Вітаю! З вас вийде гарний єпископ! Ви – пастир добрий, що душу положить за вівці свої.
– Поміж мої вівці затесався один мул. Жіночого роду.
– Помиляєтеся. Я ніколи не була у вашій отарі. Я – сама по собі, владико.
Отець де Россі відкинувся на спинку крісла, покрутив у пальцях чайну ложечку і примружився, роздивляючись мене так, ніби я зненацька обернулася на чай із молоком.
– Не забігай наперед. Я ще не єпископ. Як та ваша приказка…
– Не лізь поперед батька в пекло?
– От-от. А сама по собі людина лише народжується та помирає. І то, в першому випадку навколо неї зазвичай купа непотрібного народу.
– Згодна. Жінки чомусь позбулися корисної звички народжувати в чистім полі.
– Не забивай мені памороки, Нарі. Твої наміри неприпустимі. А найгірше те, що ти їх втілиш. Чи я тебе не знаю? Ти сплюндруєш своє тіло і спаплюжиш душу.
– Завжди існує якась каверза в угоді з нечистим. Та хіба у мене є вибір?
– Вибір завжди є!
– Дурниці! Це порожні слова! Деколи можна обирати лише між тим, щоби померти живою, і між тим, щоби існувати мертвою. І все! Досить! Годі з мене повчань! Це вже втретє за десять днів ви мені лекції читаєте! Побережіть свій пал для семінаристів!
– А що, як викрасти тебе? – погляд його преосвященства (я знову трохи забігла наперед) не віщував нічого доброго і красномовно свідчив – жарти скінчилися. – Це можна організувати… замкну тебе десь у підвалі, доки все це не вляжеться, добре годуватиму… по-моєму, це теж варіант.
– А я втечу і здам вас у поліцію, – бадьоро запевнила я і безтурботно посміхнулася. – Оце буде скандал! Газети всього світу вийдуть під заголовками «Новоспечений єпископ Лоренцо ді Россі підозрюється в кіднеппінгу!» Уявляю, як розсердиться Папа!
– Я теж можу здати тебе в поліцію. Заявити про намір…
– Отче, – лагідно обірвала я ці безплідні мрії, – ми в Британії, а не в Україні. Тут за наміри не судять.
– Інаро, – отець Лоренцо відклав ложечку на спеціальну тацю, зробив ковток тієї коричневої глюкози, що коливалася у блакитних фарфорових берегах, і його очі ледь не вилізли з орбіт. Він закашлявся, намагаючись приховати шок від власноруч зацукрованого питва, а чашка з блюдцем повернулися на скляну стільницю. – Я
