Україна-Європа - Лада Лузіна
© В. Чемерис, 2014
Наталка Шевченко
Геометрія дощу
(Уривок з роману)
Я пам'ятаю себе і все, що зі мною відбувалося, з чотирьох років. І пам'ять ця дуже чітка, опукла і виразна – так, наче в комірчині дитячої напівсвідомості спалахнуло раптом потужне світло самоідентифікації, спалахнуло і прогнало темряву, не залишивши їй жодних таємних куточків. Відтоді минуло – Боже правий! – тридцять два роки, та я все ще плекаю оті перші свідомі спогади, більше того, варто мені заплющити очі – і перед внутрішнім зором постає справжнє ретро-кіно. Фільм, що йде чомусь в теперішньому часі.
Один з найперших таких спогадів – я, чотирирічна, кругла, мов колобок, від штучної смугастої «під тигра» шубки, у великих, не по розміру, валянках, запнута квітчастою шерстяною хусткою, стою біля ялинки, тримаючи в руках диво – синьо-золоту скляну кулю. Руки нестерпно мерзнуть навіть у вовняних рукавичках, але я мовчу – не скаржуся, не вередую, взагалі ніяк не виявляю того, що мені боляче. Адже я при справі. Я допомагаю татові наряджати ялинку, що росте в нас на обійсті. І, звичайно, я не стискаю пальці. Я тримаю своє диво дуже ніжно, і воно у відповідь світиться до мене синьою прозорістю. Я майже шкодую, коли батько забирає його в мене, щоб почепити на святкове деревце, але мама миттю вкладає мені в долоньки нове – цього разу густо-фіолетове, зі сріблясто-білою хатинкою на боці. Хатинка схожа і на цукор, і на іскристий сніг, що вкриває землю пухкою легенькою ковдрою. Мама, в білій пуховій хустці та благенькому осінньому пальті, виймає скляні дива з плетеного кошика, де вони, перекладені товстим шаром вати, сплять майже цілий рік в очікуванні новорічних свят, і посміхається. Тонкі смагляві пальці, жваві, мов зграя сполоханих метеликів, рухаються так витончено, так граціозно, що навіть я, дрібнота, відволікаюся від кульки і придивляюся до них пильніше. Придивляється і тато.
– Юлю, ну вдягни ж рукавиці. Холодно!
Мама дзвінко сміється.
– Хіба?
Я люблю, коли мама сміється. У неї кришталевий сміх, і солодкий. Мені чомусь здається, що саме солодкий. І дуже заразливий – негайно хочеться засміятися у відповідь. Я так і роблю, щосили роззявляючи дрібнозубого рота, і так захоплююся, що наступна іграшка – ромбик-стільничок із бджілкою, вкритий золотою фарбою і здатний світитися в темряві – випадає в мене з рук. Без найменшої, навіть мікронної паузи мій сміх переходить у плач. Тато здивовано озирається. На його темно-рудій, густій і довгій бороді, навмисне виплеканій до свята, танучи, виблискують сніжинки. Мама квапливо піднімає зі снігу цілу-цілісіньку іграшку, і та, густо-жовта, мов квітковий мед, повертається мені до рук. Я шморгаю носом, потім витираю його рукавичкою, колюча вовна лоскоче мені ніздрі, я чхаю, водночас намагаючись зазирнути до маминого кошика – чи не скінчились раптом чудеса? А мама дивиться на батька, дивиться так, що мені стає тепло – і від позирку її чорних очей, і від його посмішки у відповідь, і від ялинки, і від того, що завтра – Миколая. Я відчуваю, що це дивне, заборонене свято, і це посилює нетерпіння, з яким я на нього чекаю. Біля моїх ніг, мов в'юн на пательні, крутиться наш непосидючий кіт Сірко – чому його назвали по-собачому, я розповім згодом. А в моїй маленькій голівці так само жваво крутяться слова коротенької молитви – я завчила її з маминою допомогою, аби зробити татові приємне. Він – єдиний чоловік у нашому селі, що молиться, вірить у Бога та щонеділі ходить до церкви. Ходити далеко, сім кілометрів в один бік, але чи злякає відстань лісничого, якого, як і вовка, ноги годують? Певно, що ні. Таку дивину – віру – батько привіз зі Львова, де навчався у лісотехнічному інституті і набрався там «усякого». Так завжди казав мій дід, і докидав, що стало б із сина й технікуму – там просто нічому набратися. Напевно, діду видніше, бо сам він закінчив лише початкову школу і чомусь дуже пишався цим фактом. А сина соромився, називав його не інакше, як «попівський годованець» або «сучий виплодок», і кричав, коли нап'ється, що йому встид за «клятого богомольця» очі виїдає. А напивався дід завжди – задля профілактики втрати зору заливав оковитою очі з самого ранку і надвечір фіксував результат. Утім, я трохи забігаю наперед. Знаю за собою цю ваду.
– Давайте помолимося, – каже там, у моєму далекому дитинстві, тато і схиляє коліна. Біля нього в пухкий невагомий сніг стає мама, біля неї – я і тільки кіт Сірко не зважає на наші рухи і діловито вмивається – мабуть, до гостей. Батько читає «Отче Наш», мама, хвилюючись, промовляє молитву до Святого Духа, що стане згодом моєю улюбленою, і чарівні слова, чарівніші навіть за ялинкові прикраси, лунко і урочисто, мов дзвони, звучать в морозному повітрі. «Царю Небесний, Утіши-телю, Душе Істини»… Звісно, я не розумію, що це значить, хоча про Бога вже чула – це як мій татко, тільки для всіх і на небі. Це щось неосяжне, і мені ніколи про це розмірковувати, бо час читати свою молитву. Я глибоко зітхаю і починаю:
– Світи, Боже…
Мама прикриває очі, і я усвідомлюю – щось пішло не так. Але коли це мене зупиняло? Я бадьоро продовжую:
– Світи кріпко…
Мама щосили стискує вуста, але марно – вони тремтять, як завжди, коли вона збирається посміхнутися. Я знаю цю дрож напам'ять і знаю також – якщо з'явиться усмішка, значить, все гаразд. І тому хоробро завершую:
– Світи, без… без…
Слово «безсмертний» так і лишається в моєму роті, я квапливо ковтаю його, аби не заважало справляти враження на батьків, і майже кричу:
– Побалуй нас!
Тато не витримує першим. Він не просто сміється – регоче, зривається на рівні ноги, підхоплює мене, смачно цілує і підкидає вгору. Я у повному захваті, верещу і зойкаю, вдаючи, що боюся, хоча насправді в сердці немає й краплини страху. Я впевнена, що татко мене впіймає, хоч би що трапилося, хоч би навіть небо на землю впало – я не впаду, бо він цього не допустить. Він підкидає мене ще і
