Україна-Європа - Лада Лузіна
Пізніше шведський історик Нордберг свідчитиме: захоплених в бою українців цар Петро віддавав на нелюдські муки, вимагаючи все лютіших і лютіших тортур. Нордберг був свідком, як полоненим ламали кості рук і ніг, розтягували на колесах, сажали на кіл… Десятками, сотнями, тисячами – Україна загибала з потрощеними кістками…
Гетьман, вже невідомо на що сподіваючись, посилав на Україну універсали, в яких пояснював, чому він відірвався від Москви.
«Москва хоче спустошити наші міста, усю старшину запровадити в неволю, козаків повернути в драгуни та жовніри, народ наш перегнати у Московські землі за Волгу, а наш край заселити своїми людьми».
Але універсалами зарадити програній справі не міг. І від ганьби поразки, від тяжких душевних мук життя його згасало. Бо вже було нікому не потрібним. Ні йому самому, ні людям. Хіба що колись – ще кволо сподівався – нащадки згадають. Яким болітиме Україна. І продовжать його справу по здобутті волі Україні. Цим у ті дні ще жив, згасаючи… Ні, не жив, а якось ще тримався в цьому світі – з надією, що його справа, якій він служив, не вмре, не загине…
В останні дні про гетьмана дбав небіж Войнаровський, який цілодобово перебував поруч, у сусідній кімнаті. Чуткий небіж, уважний і турботливий. Досить було гетьману скрипнути ліжком, застогнати – ба, навіть скреготнути зубами, як небіж тут як тут.
Часто заходив вірний Пилип Орлик – його Мазепа хотів зробити спадкоємцем своєї ідеї, і годинами сидів біля Мазепи. Вони тихо гомоніли про одне й те ж – про Україну, що з нею тепер буде, про лютування москалів, про… Про все, чим боліла тоді душа. Орлику Мазепа передав і свій політичний заповіт.
Провідував гетьмана – хоч і зрідка – і Карл XII. Гомоніли через товмача. Настрій у короля, хоч він і програв Північну війну з Росією і мав переможеним повертатися додому, в королівство своє, був наче й бадьорим. Чи король умів тримати свої емоції при собі, будучи на людях тим, ким він і мав бути – королем. Він теж намагався підтримати Мазепі настрій, запрошував його їхати з ним до Швеції і там доживати віку. «Під захистом мого скіпетра» – додавав.
– Без України України немає, – коротко відповідав гетьман і провалювався в безпросвітне марення. Карл XII зітхав і, тихо ступаючи, виходив, залишивши замість себе при гетьмані свого лікаря.
Але й лікар вже мало чим міг зарадити – Мазепа доживав останні свої дні – це вже всі бачили і все розуміли…
Наприкінці вересня здоров'я гетьмана так різко погіршилось, що з міста Ясси привезли до нього православного священика. Мазепа висповідався, отримав відпущення гріхів. Зважаючи на деяке просвітлення після сповіді, вирішив уладнати свої справи щодо особистого майна, що було при ньому, розпорядився, як використати дукати та інші коштовності. В окремій скриньці у нього зберігалися папери, що їх чи не по всій Україні розшукував цар Петро і дорого б за них дав. На прохання гетьмана Карл XII прислав шведського комісара Сольдана, який знав слов'янські мови і погоджував різні справи українців при королівському штабі. Гетьман довірив йому розпорядитися майном та паперами і його ж попрохав впорядкувати передсмертний заповіт. Пізніше у своїх спогадах Сольден писатиме: гетьман, незважаючи на тяжкій стан, у рідкі хвилини просвітлення жартував – в тім числі й щодо своєї долі, порівнюючи її з долею Овідія, поета-вигнанця Стародавнього Риму, який мордувався колись у тих самих краях, де й знайшов свій кінець.
– Мене чекає те, що колись чекало Овідія на чужині…
Мовив глухо, дещо вже надтріснутим голосом, мовив з важким видихом і довго мовчав, дивлячись поперед себе в якусь тільки йому одному видиму далину – чи в життя, що вже відклекотіло, чи в те, що ще тільки-но буде. І здавалось, що нікого біля себе старий гетьман не помічає…
Та ось він засилкувався звестися, наче кудись конче мав квапитись.
І попрохав винести його «під вільне небо».
Збагнули, гетьман просить винести його з помешкання надвір.
Винесли його на подвір'я, поклали під тополею.
– Господи, – прошепотів гетьман. – Тополя на чужині… Як на Україні… – по хвилі, ні до кого конкретно не звертаючись: – А може, ця тополенька і прийшла сюди з України?… Щоби зі мною попрощатися…
– З України, з України тополя прийшла, – підхопили Пилип Орлик та Андрій Войнаровський.
Засилкувавшись, гетьман звівся на лікоть, довго дивився на вершечок тополі і шмат блакитного неба над нею, а тоді раптом заспівав – спершу тихо, наче сам до себе, далі голосніше, хоч голос у нього вже був слабким.
Гей, літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Ґуля Максим, ґуля батько
Степами, ярами…
Співав, як прощався.
Не змовляючись, Пилип Орлик та Андрій Войнаровський підхопили пісню:
Гей, літа орел, літа сизий,
А за ним орлята.
Ґуля Максим, ґуля батько,
А за ним хлоп 'ята.
Гетьман вів перед у пісні і з кожною миттю голос його оживав, наливався снагою, молодів…
Гей, літа орел, літа сизий,
А за ним заграва…
Гуляють хлопці, козаки-молодці,
А за ними слава…
Всі втрьох співали вже злагоджено, аж із завзяттям і таким, що в двір почали збігатися люди, завмирали, слухали…
Шануйтеся ж, воріженьки,
Іде Кривоніс Чорним шляхом.
За ним – козаченьки.
Затанцюють – так ушкварять,
Аж земля трясеться.
Заспівають щиру пісню,
Аж лихо сміється…
З гурту, що вже виріс навколо них, теж підхопили пісню і здавалося, що все місто, край увесь той співає:
Гей, літа орел, літа сизий
Попід небесами,
Ґуля Максим, ґуля батько
Із своїми козаками…
Пісня, злетівши до вершечка тополі, відлунювала там, як здавалось, і в голубому небі, а гетьман востаннє дякував тим, хто був з ним.
– Спасибі, що поспівали зі мною. А з вами і я наче ожив… Але… Що там казати. Відспівав я своє. А ви, хлопці-молодці, козаченьки голінні, погуляйте ще. Політайте попід небесами – не перевелись ще в нас воріженьки… Тож гуляйте, покіль
