Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Сполучені Штати також почали надавати допомогу ще задовго до того, як з’явилися перші зрозумілі результати демократичних реформ у Москві. 12 грудня 1990 року президент Буш оголосив про пакет допомоги вартістю понад 1,3 мільярда доларів у вигляді кредиту та кредитних гарантій і тимчасово відклав дію поправки Джексона-Веніка, що передбачала жорсткий контроль ведення справ із СРСР. Чотири місяці по тому Буш затвердив іще 1,5 мільярда доларів допомоги у вигляді сільськогосподарських кредитних гарантій. Сполучені Штати також надіслали медичну допомогу безпосередньо Прибалтиці після придушення там повстання радянськими військами, а також Україні для жертв аварії на Чорнобильській АЕС.
Упродовж наступних кількох років багатостороння допомога й кредити Росії та іншим радянським республікам із боку Америки і її колег із Великої сімки лише збільшувалися, причому Росія була найбільшим їхнім одержувачем. У березні 1993-го, відчуваючи потребу підтримати уряд Бориса Єльцина, на який тиснув парламент, Велика сімка розробила план допомоги й зібрала 43 мільярди доларів. Японія теж піддалася тиску колег у Великій сімці й не затримала свою допомогу розміром близько 2 мільярдів для спірних Курильських островів. МВФ та Світовий банк також відкрили свої гаманці, причому Світовий банк виділив свою найбільшу в історії проектну позику в 610 мільйонів доларів для допомоги у відбудові російської нафтової промисловості. Росія навіть не змогла освоїти всю запропоновану допомогу через нездатність досягти потрібного рівня економічних реформ. На щастя, цього все одно виявилося замало та запізно, щоб утримати СРСР купи.
Окремо протягом 1990-х мільярди доларів надходили також із метою убезпечення радянської ядерної зброї й пов’язаних із нею програм у Росії, Україні, Білорусі та Казахстані. Це важко назвати якось інакше, ніж розумні інвестиції, адже останнє, що хотілося б комусь бачити, так це відсутність нагляду за ядерною зброєю й матеріалами або ж розпорошених по світу радянських науковців-ядерників у пошуках роботи.
Усі ці цифри доволі нудні, але вони важливі для протиставлення популярному російському міфу про жертовність, який поширюється путінською пропагандою та його антиамериканськими, антинатовськими симпатиками по всьому світу. У цьому міфі йдеться про те, що Захід принизив Росію, коли СРСР був у занепаді, і це викликає в людей образу та недовіру. Підкреслюється, що переможці в Холодній війні «втратили Росію» спершу через ненадання достатньої допомоги, а потім через надто агресивне розширення НАТО. Обидва звинувачення є очевидною брехнею. Як я детальніше описуватиму далі, Захід радше аж занадто прагнув пробачити та забути минулі злочини й небезпечний потенціал свого давнього ворога.
Насправді багато західних лідерів втрапили в пастку ідеї, що Росія «надто велика, аби програти» й має бути підтримана за всяку ціну, навіть коли стало зрозуміло, що вони намарно викидають великі гроші в прірву пострадянської корупції та безгосподарності. Небезпеку усунення путчистами Горбачова або ризик повернення до влади комуністів та поразки Єльцина вважали надто серйозними. Короткий путч у серпні 1991 року (чи то реальний виступ старих функціонерів проти Горбачова, чи його власна відчайдушна постановка) призвів до негайного збільшення американської допомоги. Так само, коли російська Дума виступила проти реформ Єльцина в 1993-му, Сенат США відповів негайним наданням пакета допомоги в розмірі 2,5 мільярда доларів, що до того затримувався[5].
У свою книгу «Анатомія фашизму» Роберт Пакстон включив таку чітку дефініцію: «Переконання, що чиясь група є жертвою, — почуття, що виправдовує будь-яку дію без правових чи моральних обмежень проти її ворогів, як внутрішніх, так і зовнішніх»[6]. Міф про приниження росіян із боку Заходу, особливо Америки, ідеально відповідає моделі жертовності. Брехливе твердження, що Росія оточена ворогами, які прагнуть загальмувати її розвиток, підливає олії у вогонь дедалі більш фашистської путінської пропаганди. З подібних же причин путінський режим так само схиблений на радянських стражданнях і перемозі в Другій світовій війні, як і Радянський Союз. Разом із претензією на жертовність (у цьому разі виправданою), зосередження на Другій світовій війні відповідає прагненню Кремля називати всіх його ворогів фашистами, попри будь-які докази зворотного. Його дивна логіка каже: «Ми перемогли фашистів у Другій світовій війні, а тому всі, хто нам протистоїть, є фашистами».
За іронією долі витоки відкату Росії до тоталітаризму слід шукати в тому, що Захід якраз забагато, а не замало робив із поваги до спадщини СРСР як могутньої держави. Росії дозволили успадкувати місце Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, хоча ця організація, створена для збереження статус-кво Холодної війни, натомість мала б бути реформована, щоб відобразити тепер перевагу вільного світу. Не було жодних вимог щодо люстрації, — розслідування та судового переслідування або хоча б звільнення радянських посадовців за їхні злочини, — а Горбачова на Заході взагалі ледь не канонізували.
Не зовсім це схоже на приниження, якщо, звісно, не враховувати ніяковість від того, що Росія конче потребувала мільярдів доларів у вигляді допомоги від колишнього суперника — суперника, якого цілі покоління радянської пропаганди змальовували безсердечним та нищівним. СРСР програв Холодну війну, а програші болючі. Це переживання, відчуття переможеного, було наслідком нездатності забути країну, що зникла в нас з-під ніг. СРСР програв Холодну війну, але це була перемога не просто для Сполучених Штатів та Заходу, але й для росіян та всіх радянських громадян, а також усіх, хто жив за «залізною завісою». Ми отримали свободу жити, говорити та думати, як самі того хотіли. Справжньою втратою стала наша нездатність викорінити систему КДБ та швидко залишити позаду дні «минулої слави», як це вдалося більшості європейських країн із соціалістичного блоку. Це зробило Росію та інші колишні радянські держави вразливими перед міфом про приниження, а також для людей на кшталт Путіна, які прагнуть їх експлуатувати.
2
УТРАЧЕНЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ
Здається, сьогодні багато хто забув, що падіння «залізної завіси», закінчення Холодної війни та розпад Радянського Союзу були окремими подіями. Тісно пов’язаними, безумовно, але до того часу, як СРСР офіційно перестав існувати, Берлінська стіна вже була зруйнована понад два роки. 1989 року по всій Центральній та Східній Європі поширилися різноманітні антикомуністичні революції та рухи за незалежність, першим із яких стала польська «Солідарність» у квітні. Ця хвиля накрила Угорщину, Східну Німеччину, Чехословаччину, Болгарію, Румунію та Албанію.
Я пригадую, як радянські ЗМІ висвітлювали ці приголомшливі події з типовими для періоду гласності проявами шизофренії. Теоретично преса
