Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Вони питали мене про Бориса Єльцина, який тоді був головним критиком та конкурентом Горбачова в Росії. Вони називали Єльцина шибайголовою й п’яницею, а я у відповідь міг лише питати, про що саме вони хочуть почути: про його характер чи політичне майбутнє. Мене шокувало, що ці експерти здавалися зовсім необізнаними щодо політичних реалій у Росії, де Єльцин явно набував популярності, а Горбачов лише розпорошував сили та втрачав її. Було зрозуміло, що вони спілкуються лише зі своїм добрим другом Горбачовим та іншими людьми всередині Кремля. Зрештою саме там були влада та ядерна зброя.
На цій більш офіційній зустрічі краще було промовчати, але мене вразило, якими спокійними та неуважними політики здавалися щодо того, що, на моє переконання, було цунамі змін, яке накочувало на Східну Європу та СРСР. Їх значно більше цікавила механіка реформ, які пропонував Горбачов, аніж той факт, що всі люди на вулицях від Берліна до Владивостока наразі відчували прагнення та здатність відкрито скаржитися на своїх політичних лідерів. Я сказав Сковкрофту, що Єльцина, безумовно, оберуть до російської Верховної Ради в травні й що він зможе скористатися депутатським мандатом, аби й далі кидати виклик Горбачову. Не думаю, що Сковкрофт мені повірив, і розумію, що він та Білий Дім більше турбувалися про збереження добрих стосунків із Горбачовим, аніж про щось інше.
Зосередження на турботах Кремля та Горбачова означало недооцінку широко дестабілізаційного впливу єльцинської битви «Росія проти СРСР», що й згодом визнає Сковкрофт у книзі 1998 року, написаній разом із президентом Бушем: «У ретроспективі, коли Єльцин почав заперечувати владу Союзу та партії й заново стверджувати політичний та економічний контроль Росії над республіканськими внутрішніми справами, він атакував самі підвалини радянської держави, розхитував корені її політичної структури»[2]. Саме так, і йому це вдалося. Непогано для шибайголови!
У квітні 1990 року в автівці, що їхала повз французькі села, я сказав інтерв’юерові Фреду Вайцкіну, який надалі збирався стати біографом: «Комунізм помер. Наступного року, у 1991-му, Радянський Союз перестане існувати. Це точно. Запам’ятайте мої слова. Наступного року «імперії зла» вже не буде. Ми матимемо в моїй країні приватну власність. Багато республік здобудуть незалежність»[3]. Переповідаючи цю розмову у своїй книзі «Смертельні ігри», Вайцкін додав, що мої передбачення здалися йому «необгрунтованими, навіть легковажними», адже вони мали так мало спільного із загальноприйнятою думкою тих днів.
Думаю, приблизно тоді я й почав виробляти імунітет до вирячених очей та піднятих брів інтерв’юерів, експертів та політиків. Цей імунітет продовжує добре служити мені й сьогодні. Безумовно, мої передбачення не стовідсоткові, але я краще говоритиму від душі, ніж стримуватимуся через те, що про мене можуть подумати інші, особливо щодо важливих тем. Я не мав жодних сумнівів, коли кричав, де тільки міг, про явну загибель комунізму та потребу в посиленні тиску Заходу заради демократичних реформ у СРСР.
Особливо мене розлютило те, що в Західній Європі та Америці Горбачова вітали, наче чемпіона світу зі свободи. Насправді ж, як я сказав Вайцкіну того вечора у Франції, «Горбачову вдалося переконати Захід, що його боротьба є боротьбою гідної людини за краще майбутнє. Це брехня. Він останній голова комуністичної держави, який намагається врятувати все, що зможе»[4].
Саме так і було й залишається досі, незважаючи на Нобелівську премію миру та понад два десятиліття ревізіоністської брехні Горбачова. Але я також мав особисті причини для ворожості до людини, яка стала першим та останнім президентом Радянського Союзу.
Річ у тому, що між моїм рідним Азербайджаном та Вірменією завжди існувала велика напруженість, але під кінець існування Радянського Союзу масштаб міжетнічного протистояння став безпрецедентним. Із розвитком регіональних рухів за незалежність протести та жорстока риторика також посилилися. Радянська гегемонія тримала конфлікт між цими двома територіями під контролем, але коли Москва заплющила очі, регіон вибухнув як політичними рухами, так і насильством. Після погрому вірмен у Сумгаїті в лютому почалася дворічна кровна ворожнеча та еміграція вірмен. Як потім і в Баку, реакція офіційного Кремля була непевною, і, коли почалося насильство, війська прибули запізно. Як сумно пожартував тоді один письменник, британські війська швидше дісталися до Фолклендів, аніж радянські міліція та війська до Сумгаїта.
1988 року вірменське населення мого рідного міста Баку становило близько чверті мільйона. На січень 1990-го єдиними вірменами, що залишалися в місті, переважно були члени змішаних родин включно з моєю. Тим не менш у Баку спалахнуло насильство, і протягом семи довгих днів та ночей місто та його околиці тероризували банди, що закликали вигнати всіх вірмен. Було вбито понад сто людей, а ще близько тисячі поранено. Мені тоді дуже пощастило найняти літак та допомогти рідним, друзям і всім, кому зміг, утекти під покровом ночі.
Цієї трагедії цілком можна було уникнути. У місті розквартировувалося одинадцять тисяч солдатів радянських внутрішніх військ, але вони не мали наказу втручатися. Минуло близько тижня після того, як у нападників закінчилися жертви, аж поки генерал Олександр Лєбєдь не ввів радянські війська й не було встановлено військовий стан. На той час майже всі з п’ятдесяти тисяч вірмен, які залишалися в Баку, уже втекли. Неможливо уявити, що напади могли бути так ефективно скеровані в місті такого розміру без усеосяжної внутрішньої інформації та координації.
Я вважаю, що Горбачов хотів, щоб спалахи насильства стали приводом для посилення прямого контролю над цими гарячими точками радянської імперії. Він дозволив подіям іти своїм ходом, а потім послав війська, щоб усіх придушити та силою наставити лояльних Москві лідерів. Цей погром призвів до моєї єдиної зустрічі з Горбачовим у Кремлі через кілька днів після входження армії Лебедя до Баку 20 січня. Я хотів поговорити про 120 людей, які були вбиті, та десятки тисяч, які були змушені покинути рідні домівки. Що він збирається робити з розгортанням збройної конфронтації між азербайджанцями та вірменами? Але Горбачов проігнорував цю лінію обговорення й лише питав у мене, хто має стати новим першим секретарем Комуністичної партії Азербайджану.
Я продовжував робити все, що
