Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток ("Алмазівський" дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).

Треба числити, що з 4–5,000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.

Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.

Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі "український люд" заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.

І, дійсно, народ називав Українську Армію "наша армія", "наші козаки" і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.

Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.

Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.

Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.

Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.

Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.

Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу "оголомшення ворога", демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.

Поготівля на випадок сполоху мало в обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим перевагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися "курєром". Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова "У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь", щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника.

Суворо ставилися команди дивізій до проступків поодиноких вояків, і відношення Команди Армії в цих випадках було теж беззглядним. Не один раз Команда Армії в своїх наказах підкреслювала, що успіх нашого діла буде залежати в значній мірі від нашого поводження.

Наприклад, на Полтавщині в своєму денному наказі з дня 14 лютого 1920 р. Команда Армії зазначила:

"Вже третій місяць, як наше військо свідомо величають на честь нашого прапора.

Від старшини до наймолодшого козака мусять всі твердо знати, що кожний ганебний вчинок є ганьбою нашого прапору, нашої ідейности, що багато славних старшин та козаків уже положило свої голови.

Старшини й козаки! Слідкуйте за своїми вчинками й карайте, карайте без всякого жалю всіх тих, хто прийшов у наші ряди не по переконанню, а як злодій, що краде у нас єдину нашу вартість, єдине наше майно — нашу честь"[83].

Тому, що не було при Команді Армії спеціяльного політичного й військового розвідчого апарату, перед виданням наказів по армії Командування мусіло робити збірки старших військових начальників при штабі армії.

Не можна ні в якім разі вважати, що цим Командування Армії хотіло скласти з себе частину відповідальности. Ближчі мої співробітники знають, що всю повноту відповідальности я залишив за собою. Наради старших начальників були необхідні для того, що в цій тяжкій боротьбі треба було брати на увагу найменші подробиці, використовувати досвід усіх старших командантів. Крім того, при цих засобах, що ми мали, іншої методи тяжко придумати, бо ця метода дає багато інших плюсів: скорочує переписку, дає постійний живий контакт із бойовими апаратами, в обміні думок — твориться спільна доктрина; підвищується авторитет підлеглих, а Команду, що на місті — знизити не може; зменшує можливість до авантуристичних виступів і багато іншого.

Я уважно перечитав усі твори Ю. Тютюнника, і характеристичним для його роботи є те, що він зручно володіє "рефлектором", який завжди яскраво освітлює його постать і одночасно кидає тінь на інших.

Цілком даремно й некрасиво сам Ю. Тютюнник від цього вищим не став.

Не малу ролю відограли також політичні референти, що хоч і в малому числі, все ж провадили агітацію серед населення, збирали сходи, розясняли масам про завдання боротьби Української Армії. Ця робота була часто дуже небезпечною, бо референти виїздили за межі постою війська на агітацію, в тій надії, що в місці постою агітуватимуть самі козаки.

Дійсно, кожний козак мусів був бути політичним агітатором, бо населення дуже цікавилося нашими завданнями. І, справді, серед козацтва мали ми багато добрих агітаторів-пропагандистів.

Питання політичного характеру Командування Армії розвязувало спільно