Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Прекрасні приклади до цього знаходимо у франко-пруській кампанії Наполеона, що її так добре освітлив полковник Аґапієв у своїй студії: "Война наверняка".

Тепер коротко про саму операцію.

9-го грудня Командант армії кидає військо, можна сказати, одним жмутом у найвигідніше місце "ворожого" фронту — в даному разі я вживаю слово ворожого в лапках, бо, як знаємо, дільниця фронту від Вінниці до Бердичева була обсаджена частинами Української Галицької Армії.

Роблю я цей крок із певністю, бо мій особистий відпоручник, полковник Долуд, вже 6 грудня мав передати мого особистого листа начальному вождеві Галицької армії, і в ньому я довірив генералові Микитці інформації про майбутні кроки Української Наддніпрянської Армії.

В наслідок цього мого кроку нашій армії, я вже вірив, була забезпечена сприятлива для відмаршу обстанова. Наступні події показали, що зла воля з боку частин добровольчої армії була таким чином абсолютно виключена.

14-го грудня Наддніпрянська армія була вже в запіллю деникінських військ і розпочала свої марші по ближніх запіллях Київської групи Добрармії.

Після цієї вдатної події українська старшина набула віри в зручність Команди, а козак морально випростовується; всі горячково приступають до переорганізації своїх відділів.

До пристосування наших недобитків, коли так можна буде висловитися, до нових умов боротьби, що вимагали чинів відмінних, характерно партизанських — рухомости, здібности до несподіваного сполоху, до наглих рипостів — здібности до скорої орієнтовки в обстанові, здібности вмілого вибору вихідного положення для завдавання ворогові ударів тощо, загалом — активізму в думці, в чині й у бою.

Логічним продовженням першої операції являється марш 15–24 грудня 1919 року по ближніх тилах московської Добрармії, що вже й без того мала нахил одкотитися до берегів Чорного моря. Марш цей дехто з військовиків правильно називав "маршем відчаю". Візьміть таке порівняння: на хиткому човні ви перемогли течію, але далі ви маєте перебороти ще широкий пас води, неглибокий, але весь перегороджений великим камінцям, і ви змушені кинути човна й почати перестрибувати з каменя на камінь. І горе вам, коли ви не зважите своїх сил! Так було й тут.

Дальшим критичним моментом був момент уже чисто орієнтаційного характеру, а саме: армія опинилася під гіпнозою залицянь до неї з боку українських боротьбістів.

Мені гадається, що я не помилився б, коли б зазначив: коли б армія вірила в 1920 році в можливість переведення в життя Української Державности, бодай під формою совітського уряду, вона знайшла б у собі сили пожертвувати своїми особистими політичними поглядами й узяти участь у формуванню української совітської армії, як це пропонували боротьбісти.

Нарада старших військових начальників при штабі армії в першій половині січня у "Вовчій Балці", малому присілкові більших околишніх сіл — так малому, що його не знає ніяка мапа, — в районі середньої Синюхи — зафіксувала непохитне стремління вояків армії й далі триматися на сторожі Української Державности, що її ідеал був написаний тоді лише на жовто-блакитному прапорі.

Ідеалом Армії — була Державність, що творила б із нації сильний і відпірний організм. У рядах її були старшини найрізніших політичних світоглядів; ці свої особисті цінності кожний ховав при собі — під час походу я ніколи не чув розмов на політичні теми. Проте уважливо студіювалися настрої мешканців.

І ось ці студії доводили, що маси й далі стояли на роздоріжжі, але, при такій аналізі, можна було в тих настроях ствердити певні моменти, спільні для багатьох, а то були — симпатії до українського козацтва.

Цього не міг не відчути отаман Ю. Тютюнник — його поведінка на нараді була без компромісів по боці жовто-блакитного прапору. Вовча Балка, де відбулася нарада, буде віднині памятним місцем.

За місяць пізніше, а саме 22 січня 1920 року, ми знов опинилися перед надто складною тактичною обстановою. Це було вже в районі Новоукраїнки, Ольгопіль — село Добринка; точно 22 січня біля села Хмелевого Українська армія опинилася поміж червоним молотом і білим, правда, вже дуже побитим, але все ж ковадлом; на північ від неї були червоні, а з півдня — білі москалі й "малороси"; нас так було притиснуто, що нам лишався для руху вузенький коридор, а на розмірковування одна ніч. У таких обставинах Командування вживає в перший раз іншої методи, а саме — зважується на марш у розєднаних колонах, на довший термін без оперативного звязку, з тим, щоб на половину лютого 1920 р. наступило нове обєднання всіх частин армії в районі Чигирин — Черкаси для спільного по тому маршу й на Лівобережжя.

Для одних, як скажемо колоні отамана Тютюнника, були ці марші зовсім щасливі, других трохи пошарпали, як Запорожців під Ананьєвим 23 січня, але, на загал, все обійшлося добре. В намічений термін (точно 9 лютого) колони: Штабова — під моєю командою, Волинців і Київців — під командою Тютюнника та Запорозька піхота — під командою полковника Дубового й артилерія — під командою полковника Алмазова — зійшлися на березі Дніпра, перейшли його разом, а з 14 по 17 лютого 1920 року перевели на Лівобережжі кілька випадів розвідчо-пропагандивного характеру.

Зупинюся детальніше на моменті, що йому я надаю особливе значіння, бо він, на мою думку, матиме значіння й для нашої майбутности.

А саме — я хочу сказати про ті два психологічні типи вояків, що повстали в нашому війську з самого початку його відродження, як нашої національної збройної сили. Вони були ще в перших наших українських частинах, за часів Центральної Ради; можна було їх намацати в кадрах вояків у Гетьманській армії, але особливо яскраво ми знаходимо їх у полках і загонах Директорії, а навіть і в тій невеличкій числом групі, що взяла участь у Зимовому Поході.

Пишучи ці рядки, не маю ні до кого жадних упереджень, а, навпаки, добрі товариські взаємовідносини.