Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Спинюся трохи більше на характеристиці окремих частин, передовсім на кінноті: саме тоді всі зусилля командного складу були зосереджені на ній, бо цього вимагала сама обстанова партизанської боротьби.

Кінні полки: Чорних Запорожців, Костя Гордієнка, Максима Залізняка, Кінно-гірський дивізіон та дивізіон Кінних Гайдамаків були найстаршими кінними частинами армії. Як про це вже згадувалося, полки Костя Гордієнка й Максима Залізняка, скоро почався похід, вибули з армії, від них залишилися лише окремі сотні.

Про Чорних Запорожців треба говорити окремо: багато писалося та оповідалося про них недоброго, а чимало й гарного. (Командир полку полковник Дяченко; строєвий помішник — полковник Броже).

Де стався який бешкет — Чорні; славне військове діло — вони ж. Багато вони приносили клопоту всьому командному складові, включно до Командарма.

Наколи б це була звичайна бандитська група, що їх у свій час блукало по Україні чимало під високими назвиськами — Куренів Ґонти, Залізняка, Трясила, Наливайка і т.і., то напевно Чорних спіткала б така ж доля, як і тих, себто роззброєння.

Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні — десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі памятають святочний вїзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станиславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш — ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, з загальним кольоритом борців, що тільки-тільки покинули бойовище.

Памятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станиславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних: "Таких залізних людей ми ще не бачили" — говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновим (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату, що вела бій із панцерником (сотник Чорниця).

Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох.

Друга частина — кінно-гірський дивізіон — на чолі з популярним своїм командиром полковником Алмазовим, майже не знала поразок. Найбільшою заслугою полковника і старшини було вміння лишитися регулярною частиною в умовах партизанської війни.

Під час Зимового Походу повстали й інші кінні полки:

3-ій кінний (полковники: Стефанів, Чижевський, Вишневський),

4-й Київський (сотник Грибовський, славно загинув у бою під Вапняркою).

Деякі з цих полків і раніш існували, але тут вони придбали собі більшу організованість і значно зросли числом. Крім полку Чорних Запорожців у Запорозькій дивізії формувався й на березень вже існував, як бойова частина, 2-й кінний полк (сотник Лощенко, а пізніше — полковник Литвиненко), а в Волинській дивізії кінний полк Максима Залізняка (полковник Царенко, похований в с. Голобах, біля Хмелева).

Правда, числом своїм кінні полки були невеликі, бо в сотні звичайно було від 50 до 70 верхівців при 2–3 кулеметах.

Вже тоді кінні полки стараються забезпечити себе сильними кулеметними частинами (кулемети на тачанках), кількома гарматами та пластунським куренем, утворюючи, таким чином, дуже рухливу бойову групу (пластуни на возах), що в руках дивізійного командування відогравала ролю рухомої резерви.

Коли уважливо придивитися, то побачимо, що саме життя внесло поділ кінноти на кілька категорій — ударних сотень; сотень, здібних лише до демонстрацій і розвідок та охоронної служби й нарешті так званої "їздячої піхоти" (правда, в даному разі вона була за браком коней на возах, але істота була одна — дати кінноті під час маневру опірну вогневу точку).

Загальну кількість кінноти на березень місяць можна було лічити між 1,500—2,000 верхівців, але для більшости бракувало сідел, зброї.

Я не зупиняюся на характеристиці кінних частин інших дивізій, бо маю надію, що праця ця викличе бажання і в інших дивізіях зафіксувати у власних оповіданнях бойову службу "Мазепинців", "Киян", 3-го кінного полку, "Залізняків" і "2-го Запорозького" полку.

Реорганізація піших частин полягала в тому, щоб найкраще використати другий після шаблі й багнета могутній чинник в обставинах маневрово-партизанської війни — кулемет.

Під час ворожих нападів можна було чути крик із більш загроженого боку — "давай кулемет", і, навпаки, при невдалому виконанню активного завдання учасники виправдувалися: "наскочили на кулемет".

Старі дивізії згорнулися в полки й курені, де сотні (15–20 чол.) гуртувалися біля одного до двох кулеметів і, таким чином, творили так зв. "Les groupes de combats" (бойові групи).

Значіння кулеметного вогню було таке, що, власне кажучи, чини піхоти в бою зводилися до кулеметів маневрових, кулеметів, що своїм вогнем мали завданням зупинення ворожого наступу, і кулеметів, що з доброго оперативного напрямку робили свій вогневий напад.

Правда, в армії ще уживалося піших розстрільних, проте це більш жила стара рутина, а, по суті речі, "бойові групи" складали в ній істотну частину. Історія наших вночішніх акцій знає також кілька прикладів уживання багнетів і ручних гранат.

У Київській дивізії відзначилися моряки. Їх зформував на Гуцульщині колишній морський міністр старший ляйтенант Білинський (загинув у повстанню 1921 р.). Загалом "Київці" мали порівнюючи добре зорганізовану піхоту.

Загальне число багнетів (при кулеметах) можна числити 700–800.

Гарматні частини виглядали так: Запорожці мали 5 гармат, Волинці — дві, Київці — чотири. Гармати були сильно зужиті, і вогнеприпасу до гармат було дуже мало. Рухливість, самопожертва в потрібних випадках, стрільба з відкритих позицій, а часто-густо "на картечу", здібність вести бій, завдяки власному кінному прикриттю й кулеметам, самостійно — ці властивості виявили гарматні частини під час походу. Крім "Алмазівців" треба відзначити батарею Київців (сотник Чорний і сотник Вітко) і