Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Але вже дорослою вона змогла зробити вчинок: після пологів умирала її близька родичка, і вона раптом зрозуміла, що хтось мусить загинути — або молода жінка, або новонароджена дитина. Тоді Ліана зайшла до новонародженого і сказала:
— Я не віддам свою дорогу родичку N!
Дитина години дві по тому померла. Молодій жінці раптово (вона була у вкрай важкому стані) стало краще. Отака неймовірна і страхітлива історія, яку розповіла сама Ліана.
Бачила поета У. Яричева. Він узяв мій вірш, написаний на музику танго. Його друг хоче співати пісню.
12.07.
Днями одержала зарплатню. Кинулась і розцілувала бухгалтера, жінку п’ятдесятьох років. Яка я щаслива: можна купити їжу та ліки!!!
Бачила в журналі «Вай» Інала. Він у своєму репертуарі — хоче сподобатись і водночас вередує. Ми говорили про всезагальну свідомість.
— Трава під ногами, земля, з якої ростуть дерева, — наші предки, а наші тіла стануть ґрунтом для нащадків, — сказала я.
Але він мені не повірив. Або зробив вигляд.
Потім я мандрувала до Національної бібліотеки, тієї самої, що є спадкоємицею ґрозненської бібліотеки ім. Чехова. У ній працюють освічені та виховані жінки. Дружу з однією з них. Її звати Зура. Ця жінка — чеченка, дочка відомого письменника Берсанова. Вона з дитинства любила книжки й прийшла працювати в бібліотеку зовсім юною дівчиною 1971 року. Ми розмовляємо з нею на різні теми: вона по-материнськи жаліє мене, дає поради. Зура — чудовий знавець літератури, і мені ніколи не буває нудно!
Ще я в бібліотеці несподівано натрапила на Дракошу. Він брав додому книжки з філософії та медицини. Дракоша зрадів, засяяв і став розповідати мені про новий напрям у магії.
20.07.
Вступила до Школи кореспондентів. Поєдную з інститутом. Викладатимуть в нас люди, які працюють у міністерствах Чечні, та педагоги вищих навчальних закладів.
Інал, літній чеченець, працівник журналу «Вай», поводиться двозначно й часом зовсім безглуздо. Питав, наприклад, чи подобаються мені дівчата. Я спитала, чому його відвідують фантазії подібного штибу, а він відповів, що так йому здалося, коли він прочитав одне з моїх оповідань. Каже, що взагалі весь час думає про мене і йому цікаво, як я можу жити чистим життям, не зустрічаючись ні з ким. Його це дивує і, як він сам зізнався, дуже ображає! На що я відповіла, що книжки замінюють мені спілкування з людьми. А фантазії літнього пана, яким він є, мене зовсім не цікавлять.
Далі я зачитувала свої афоризми в редакції журналу «Вай», і він (знаменитий письменник) раптом запропонував один із них у мене купити! За гроші! Від подиву я витріщила очі й сказала:
— Дарую!
Ще ніколи мої афоризми не купували, як яблука. Ось трохи тобі, Щоденнику, моїх творінь:
Ділячись обідом, не ділись ідеями. Обід перетравиться — ідею можуть украсти.
Зірвавши квітку, ми вбили її.
Бажання грошей — не жадібність. Це лише пошук розради.
21.07.
Був теракт у Тушині, в м. Москві, на початку липня. Дві чеченки підірвали себе на рок-фестивалі. Загинули самі й убили людей.
Ще одна чеченка пізніше здалась. Її ім’я Зарема. Вона вирішила, що не зможе просто піти й підірвати людей. Гадаю, це був болісний вибір: вибухнути молодою й загинути чи гнити в російській в’язниці. Зрозуміло, що ніхто її не помилує, а швидше за все, ще й «вибиватимуть» зізнання, імена тих, кого вона знає.
Я попитала людей довкола: що вони про це думають? Чи не жаль їм мирних людей, які загинули в столиці Росії? Але мені сонно відповідали одне й те саме:
— Це їм за війну в Чечні!
— Кому — «їм»? — перепитувала я.
— Москвичам клятим!
До чого тут саме москвичі, для мене лишилося загадкою.
Після всіх цих подій приснився сон: за великим дерев’яним столом, надворі, сиділи чорти й грали в карти. Двоє чортів були руді, а двоє — чорні як смола.
— Ми граємо на дýші, — хихикнув один із рудих і клацнув об лаву хвостом. — Не важить, хто програє, а хто виграє. Або ми забираємо душі поганих людей, або вони, — він показав на смоляних побратимів, які виглядали зовсім недружньо.
P. S. На квартиру знову пішла електрика — кілька днів ми сиділи без світла.
Я одержала свою офіційну перепустку кореспондента газети і тепер можу вільно ходити до міністерств Чечні й до Будинку уряду.
Цілую тебе.
П.
24.07.
Заступник шефа в моїй газеті Алан весь час створює провокації, і я вихиляюсь, як еквілібристка, аби не посваритись. Остання його теорія про те, що я когось «боюсь» і «від когось ховаюсь», мене сильно зачепила, і я викликала його на розмову.
Так, я мала неприємності у зв’язку з моїми статтями, але я нікого не боюсь. Не треба створювати хибні настрої.
В Іраку вбили синів Саддама Хусейна, Удея та Кусая, а також його онука, хлопчика чотирнадцяти років. Тому, хто видав місце їхнього перебування, належить винагорода — тридцять мільйонів доларів. Підлість подорожчала! Юді заплатили всього тридцять срібняків. Якби він жив у наш час, непоганий би наскиртував капітал!
P. S. Люди зовсім перестали боятися Бога.
П.
02.08.
Учора солдати, ті, що на «Вишці» біля нашого будинку, знову стріляли. Як набридли серед білого дня автоматні черги та «бух-бух» із гранатомета. Люди, охоплені жахом, забігають у під’їзди, кричать. Діти плачуть.
У нас з’явилася нова сусідка. Молода чеченка Зарета дивовижної краси: світловолоса, синьоока. Вона заміжня за некрасивим старим чеченцем. Про себе розповіла: у 15 років, після восьмого класу школи, батьки видали її заміж. Свого чоловіка вона вперше побачила тільки після весілля! Життя важке. Чоловік б’є. Повернутися до батьків вона не може —
