Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Читаємо онлайн Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
цієї миті до нас підбіг скуйовджений сусід із першого поверху. Отой, знаний тим, що торгує горілкою. Він утік від дружини та дітей, які не пускали його на порятунок кішки з криком і лайками. Сусід побачив у вікно, як я й мама намагаємося залізти нагору і як у нас нічого не виходить. І він виліз на «Вишку» по залізних покручених шматках паль, які, звиваючись, звисали донизу. Сусід дістав кошеня й віддав нам.

Мама взяла на руки тремтячу маленьку грудочку шерсті, і ми понесли її додому. Назвали Кариною.

Дякуємо тобі, сусіде!

П.

25.10.

Ми з мамою приїхали з Північного базару. Торгували! Купили їжі собі й кішкам.

Джамалай та його син Ісмаїл були такі ласкаві, що підвезли нас своєю машиною до під’їзду. Зазвичай ми виходимо за два квартали (біля їхнього будинку) і плентаємося до себе, навантажені торбами.

Ще, Щоденнику, я хочу поділитися з тобою своїм смутком. Не думала, що можу впадати в депресію. Я сильна. Як не я, то ніхто. Я вергатиму гори й перепливатиму океани. Я не можу бути слабкою. Мені не можна. Але чомусь останнім часом так хочеться плакати, без явної на це причини.

Мама каже:

— Це — осінь!

А я пишу вірш:

У моє віконце осінь

Суне мордочку чудну.

Сивина вже у волоссі —

Чорних кіс не поверну.

Не верну гірську стежинку,

Що в смородину вела.

З того літа павутинку,

Там, де тінь твоя була.

Я помітила, що депресія починається у вихідні. Можливо, це пов’язане з тим, що весь тиждень я бігаю в справах, навчаюсь у Школі кореспондентів, готуюся до сесії й мені просто нема коли подумати над навколишнім простором.

У вихідні час починає плинути повільно, задумливо — і це найстрашніше. Я починаю переглядати своє життя, переливаючи його, наче по краплині, з однієї чаші в іншу. Вишукую найнегативніші, найжахливіші фрагменти та оплакую їх. Навіть у моменти тяжких образ і злигоднів я не проливала сліз. А тепер, переглядаючи життя, я сідаю сама в кімнаті перед дзеркалом, розбитим і старим, і плачу ридма.

З понеділка час прискорюється, і до наступних вихідних я живу спокійно. Цієї осені подібне було тричі, і це мене лякає. Зазвичай я сиджу в маленькій темній кімнаті й розмірковую так.

Що, якби в мої дев’ять років не трапилась війна й ми жили, як доти? Усі сусіди дружили між собою, ніхто не ворогував! Ворожнечу принесли війни на мою землю!

Яким було б моє життя без голоду, поранень і хвороб? Життя, у якому я могла б подорожувати й любити, купатися в річках і озерах, співати пісні і вплітати у волосся квіти. У мене не розбомбили б дім, не забрали здоров’я та любого дідуся. Я була б щаслива. Я могла б пройти по траві, не боячись наступити на міну. Я не вміла б ухилятися від куль.

Після чого, озирнувшись і помітивши голодну кішку, а також розуміючи, що зима не принесе нічого, крім лютого морозу у квартирі й чергового нападу ревматизму, я починаю гірко ридати. А стрілянина за вікнами ніби відлунює.

Не можу знайти точку відліку, де припустилася помилки. Не вийшла заміж? Але я нічого не почувала до тих, хто сватався до мене. Я чесна в почуттях — дурний прибуток мені не потрібен.

Я кохала Аладдина, але й це не зробило мене щасливою. І от я засмучуюсь, стаю злою і дратуюсь. Мені починає здаватися, що всі навколо винні в моїх стражданнях. Мені хочеться вийти з дому й утекти, не розбираючи дороги. Геть! У нікуди! Під грозою з блискавицями та під гуркотом канонади. Не думати ні про що й нічого не жаліти. Закінчити життя так, як воно починалось: нічого не розуміючи, не контролюючи розуму. Неймовірно, що я зізналася-таки тобі в цьому, Щоденнику.

P. S. За вікном буря. Дерева танцюють у ритмі вітру.

26.10.

Привіт!

Мріяла про прозорий океан і величезних мудрих черепах. Уяви, мені полегшало! Я не можу подорожувати фізично. Але ніщо не заважає мені заплющити очі й створити реальність усередині себе.

З мамою важко. Багато чого не пишу, але характер її дедалі більше псується. Війна довела її стресами та хворобами до жахливого стану.

Електрики знову немає. Холодно. Воду наносили на третій поверх відрами. Мені не можна піднімати важкого після поранень, але я намагаюся не думати про це. Слабко горять, маленькими вогниками, дві газові конфорки на пічці — все наше тепло.

Мама зітхає і скаржиться на біль у спині — застудила поперековий нерв. Хотіла написати вірш, але… Свічки закінчились, і тебе, Щоденнику, я пишу, впіймавши місячне сяйво, яке струменіє з вікна.

Люди для мене — істоти загадкові й незбагненні. Може, тому я намагаюся фіксувати майже кожен випадок із життя?

П.

27.10.

Бачила Аміну. Це молода чеченка, з якою я познайомилася на Північному базарі. Аміна має модний вигляд, не носить хустку. Вона була в одній зі страшних в’язниць, де катують і вбивають людей: Чернокозово. Аміна розповіла, що її викрали й привезли туди 2001 року, коли їй було 15 років, щоб «з’ясувати особу», тому що в неї з собою не було паспорта. У результаті вона пробула там півроку! Розповіла мені всілякі жахіття: наприклад, що кати, які працювали в цій в’язниці, роздягали догола в’язнів і змушували рачки, по-собачому, тягати в зубах помийне відро. І це ще не найгірше, що кати чинили!

Про себе Аміна сказала так: «Я сподобалась одному російському військовому, і мене не чіпали інші». Потім раптом розплакалась і сказала, що більше не хоче жити. Що хоче померти. Я стала її відмовляти. Наполягала на тому, що в неї живі батьки і їй варто було б подумати про них. Але Аміна махнула рукою:

— У нашій родині ще п’ять дівчат. Батьки переживуть! Я однаково тепер «ганьба родини»!

І пішла своєю дорогою. А я стояла під зливою, не помічаючи, що мій одяг наскрізь промок, і думала, що, мабуть, війна, голод і холод — це не найгірше, що може трапитись у нашій країні з людиною.

29.10.

Пломба, яку мені поставили в поліклініці, випала через чотири дні. Довелося знову рушати до стоматології.

17.11.

Відгуки про книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: