Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

Ревнощі перемагали Райха, і він, аби хоч якось угамувати їх, вдавався до сталіністських методів, якими зазвичай нехтував. Ільзе пише: «Він знову і знову вимагав, аби я писала “зізнання” в тому, що відчувала страх щодо того, чим він займався, у тому, що час від часу боялася та ненавиділа його, і він збирав ці “зізнання” і закривав їх від очей інших». Вони складалися у файли і зберігалися для нащадків в Архіві оргонного інституту. Копії декількох цих зізнань та «протоколів», які Райхова дружина написала та підписала під примусом, долежали до наших днів. Окрім того, він змушував інших засуджувати її і складав власні деталізовані звіти про випадки її невірності. Райх писав, що Ільзе «дурила Бейкера, бо ж провівши сеанси впродовж декількох місяців з ним, так нічого йому не розповіла», і що «Бейкер одного разу заявив мені, що ніколи не зустрічав такої закритості характеру, як у неї». «Я користалася своїми сеансами терапії з Бейкером, щоб поскаржитися на Райха, — він змусив Оллендорф зізнатися, — наговорюючи [на Райха], замість того, щоб зізнатися у злі, що заподіяла йому».

Одного разу Пітер Райх звернув увагу батька на будинок, у якому жив менеджер «First Nation Store» — місцевого магазину округу Ренджелей, що запустило ще одну хвилю ревнивих звинувачень. До своїх архівів Райх доклав новий детальний звіт про свої підозри того, що Ільзе мала із ним роман на стороні. Немов якийсь приватний детектив, він сів на хвіст тому менеджеру і попри те, що Ільзе стверджувала, що в той час була на батьківських зборах у школі, за його вигадливою версією він бачив обриси її голого силуету в темряві магазинної вітрини. За судженням Райха, яке було детально описаним у ще одному письмовому «свідченні під присягою» його авторства, Ільзе «відчула, що не відповідає тому ідеалу жінки, яка б мала допомоги величному мужу з його ділами й відтак зрозумівши, що ідеал той — недосяжна для неї висота, їй довелося скинути його з постаменту, щоб в очах інших постати невинною та пристойною жінкою. Іншими словами, прикриваючи свою ж недовершеність, вона намагалася скинути з п’єдесталу того, кому повинна була служити».

Лоїс Вайвел, з якою Райх усе ще спав, у письмовому вигляді заявила: «Якщо вона не зможе приструнити себе, І. О., мабуть, намагатиметься зробити так, щоб про Райха думали, що він параноїк, а її мали за невинну жертву». У листопаді 1953 року Райх вніс до своєї картотеки таке: «Приклади вияву захисного механізму І. О»: «Загалом І. О. поводиться як особа, яка мріє літати високо в небі, коли ж їй і на землі цілком безпечно. Приходячи раптово до тями, вона усвідомлює, що мчить у шатлі крізь космічні терени в режимі повної РЕАЛЬНОСТІ зі швидкістю 1000 миль за годину. Вона починає кричати. Вона намагається донести до людей у шатлі, що пілот збожеволів, і коли навіть це не повертає її на безпечну землю, вона накидається на старанного пілота, намагається вхопитися за штурвал управління, аби скерувати шатл на землю. І от коли їй і це не вдається, у неї стається нервовий зрив, і вона кричить, що це пілот звів її з розуму».

Пітер Райх відвів мене на зустріч із його матір’ю, яка живе в розкішному «житловому кооперативі з частковим доглядом за мешканцями», будівля якої з усіма цими колонами має вигляд пристойного готелю. В Оллендорф коротко підстрижене волосся, слуховий апарат, і вона геть не виглядає на свої 95 років. «Райх був дивовижною особою, — сказала вона мені м’яким голосом, — дебелий і з червоним обличчям, бо ж мав це шкірне захворювання. Він був дуже привабливим і виділявся з натовпу, з виразним австрійським акцентом — набагато різкішим за той, що був у мене». Попри розбіжності між ними, вона все ще користується оргонною попоною: дві високі (три фути завдовжки[89]), підбиті, гнучкі обшивні панелі, зв’язані докупи шкіряними шнурівками, що замилилися з країв.

Я запитав Оллендорф, чи у неї колись виникали перестороги щодо психічного здоров’я Райха. «Думаю, що так, — відповіла та тихенько. — Він багато пив, і мене це бентежило. Він завжди підозрював мене в романах на стороні то з одним, то з іншим. Цілковита БРЕХНЯ». У своїй книзі вона пише: «Він часто упивався до стану цілковитого ступору. Бувало, що випивка будила в ньому лютого звіра, і в такі миті краще було на ставати йому на заваді». Оллендорф не встигала за теоретичними коливаннями Райха, чого той власне вимагав від неї і сильно обурювався, якщо їй не вдавалося. Як Оллендорф пише у своїй книзі:

«Я думаю, необхідно визнати, яким болісним може бути визнання того, що Райхова логіка вела і вела його так далеко в космос, що на якомусь етапі він почав почасти втрачати контакт із реальністю. Щоразу йому вдавалося приземлити себе, але постійний тиск з боку суспільства змушував його втікати у місцини віддалені, у світ більш доброзичливий».

1954 року, через два роки після їхнього розлучення, Оллендорф, зрештою, покинула Оргонон, поїхавши працювати до школи Гамільтон у Массачусетсі — то була вільна школа, майже така, як у Саммергіллі, якою завідували два колишні учні Райха. (Вона просилася на роботу до Саммергілла, але Нілл забракував такий варіант розвитку подій, вважаючи, що Ільзе не повинна перебувати за 3000 миль[90] від свого сина.) У школі Гамільтон вона знайшла свій острівець безпеки, позаяк двійко директорів на той час уже вирвалися з-під впливу Райха. Александер Гамільтон, почувши про скарги Ільзе на свого колишнього чоловіка (який переконав її в тому, що то радше вона, а не він, божеволіла), написав Райхові, аби повідомити, що, на його думку, «усе, що