Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Андрій Лобанов-Ростовський перебував у навчальному таборі в Сабль-д'Олон, на березі Атлантичного океану. Він і його бунтівна рота так і не вирушили на фронт. Вони нудилися в тривалому, виснажливому очікуванні в тилу як резерв, а потім у їхніх рядах спалахнула іспанка. Він сам лежав у маренні та лихоманці, а коли одужав, то дізнався, що більше вже не командир роти, чому в глибині душі тільки зрадів. Тоді він був невзаємно закоханий у молоду російську дівчину, яка жила в Ніцці. Знемагаючи від загального неробства, він продовжував читати книги з історії, які ще більше переконали його в тому, що влада більшовиків триватиме недовго. Навіть якщо він, як і багато інших, уважав, що війна добігає кінця, йому було важко уявити життя без військової форми. «Моя особистість повністю поглинута великим цілим. Уважаю, це нормальна реакція на військовий менталітет, що підкорила собі мільйони воюючих чоловіків». Його російські друзі-офіцери подейкували про те, як би долучитися до білих, щоб брати участь у громадянській війні, на порозі якої опинилася Росія. Лобанов-Ростовський не знав, що йому робити[303]. Цього ранку вони, як завжди, тренувалися — училися метати ручні гранати, і раптом перед ними з'явився французький офіцер і схвильовано повідомив: «Припинити всі навчання. Підписано перемир'я». У місті почався «бучний карнавал»: люди обіймали одне одного, танцювали просто на вулицях. Святкування тривало до пізньої ночі.

Для Флоренс Фармборо війна завершилася в той момент, коли корабель з біженцями на борту, де була і вона сама, залишив порт Владивостока. Корабель здався їй плавучим палацом. Вони піднялися на борт під звуки музики, а коли вона ввійшла до своєї каюти, їй здалося, що вона бачить сон: білі простирадла, білі рушники, білі фіранки[304]. Потім вона стояла на палубі та дивилася, як країна Росія, «яку я так палко любила і якій так віддано служила», повільно-повільно зникає з виду, перетворившись під кінець на світло-сіру смужку на обрії. До того ж над морем згустився синюватий туман, і вона більше нічого не могла розгледіти. Тоді вона спустилася до себе в каюту і залишалася там весь час, приховуючи від інших, що страждає на морську хворобу.

Сім'я Крестена Андресена довго ще сподівалася, що їхній син перебуває в полоні в англійців чи, можливо, застряг у якому-небудь віддаленому таборі для інтернованих, наприклад в Африці. Але вони більше про нього не чули, їхні пошуки були марними[305].

Мішель Корде перебував не в Парижі, як зазвичай, а в маленькому сільському містечку. Як і багато інших, він уже кілька тижнів тому зрозумів, що кінець близький. Але ставлення людей, яких він зустрічав, змінювалося до останньої хвилини. Панувала загальна радість перемоги, багато хто усміхалися. Але якась частина наполягала на тому, що не можна заспокоюватися на досягнутому, що слід змусити Німеччину пережити те, що зазнала Франція: потрібно окупувати її. Інші сподівалися на краще: вони занадто розчарувалися. Ще якась частина дотримувала пропагандистського кліше, що «мир» — потворне слово, і вичікували. Популярним стало недовірливе «Хто б міг це уявити ще чотири місяці тому?». Він бачив, як італійські солдати поверталися додому, радіючи, бо для них війна завершилася. Цього ранку, о сьомій годині, місцевий штаб армії отримав радіоповідомлення про те, що підписане перемир'я. Задзвонили дзвони, на вулицях танцювали солдати, тримаючи в руках прапори і букети квітів. До обіду передали, що кайзер Вільґельм утік до Голландії.

Вільям Генрі Докінз був похований на смерканні того дня, коли він загинув, на імпровізованому цвинтарі на південь від Анзак-Ков. Там він спочиває досі, усього за двадцять метрів від берега моря[306].

Софія Бочарська гуляла холодною, засніженою Москвою разом зі своїми фронтовими друзями. Велике місто справляло похмуре, гнітюче враження, воно було і в буквальному сенсі темним: у багатьох вікнах не горіло світло, а через брак газу на вулицях світив лише кожен другий ліхтар. Крамниці замкнені на засуви, стіни їх нерідко поцятковані кульовими отворами. Вулиці міста практично безлюдні. Повз проїхала вантажівка з озброєними більшовиками. Вона бачить, як на тротуарі двоє чоловіків у зношеній військовій формі згрібають сніг, за їхніми зірваними погонами вона здогадується, що перед нею колишні офіцери. Вона з друзями проходить повз старого, підозрюючи, що він також нещодавно став декласованим елементом: «чоловік із зовнішністю вченого, він стояв і продавав газети з такою делікатною ввічливістю, що ніхто його навіть не помічав». Вони звернули на засніжену бічну вулицю. Просто на них рухалася група солдатів. Бочарська і решта насторожилися, помітивши, що ті тягли з собою кулемет. Коли обидві групи порівнялися одна з одною, Бочарська раптово впізнала одного з солдатів, Алексіса. Така радісна, коротка зустріч. Ці солдати самі себе демобілізували. У них скінчилася їжа, потяги більше не ходили. І вони вирішили прихопити з собою в село кулемет, «для надійності». Вона сказала йому: «Настали тяжкі часи». Він відгукнувся: «Запахло кров'ю».

Рене Арно все ще перебував на фронті, сидячи у воронці від снаряду, що служила тимчасовим штабом батальйону. Його раптом вразило, що в нього день народження — 25 років! — а він і не згадав про це. У сутінках з'явився майор, повідомивши, що змінить Арно, оскільки того відправляють у відрядження за лінію фронту. Арно розповідає:

І тут я зрозумів, що війна для мене завершена, що я впорався. Я раптом позбувся моторошного страху, що гнітив мене всі ці три з половиною роки. Мене більше не переслідуватиме привид смерті, що змушує здригатися старих.

І він показав своєму наступникові всі околиці, не турбуючись з такої нагоди про кулеметний вогонь, про снаряди, що рвалися, бо «я був щасливий, і на серці в мене було легко; мені здавалося, що я невразливий».

Рафаель де Ногалес перебував на пароплаві, що прямував на Босфор. Усюди він бачив ворожі прапори: італійські, французькі, британські. Він здогадувався, що більшість цих прапорів майоріли над будинками, що належали «вірменам, грекам і левантійцям»[307]. Увечері він потрапив на свято, що влаштували дами-гречанки на честь перемир'я. Поширювалися чутки. Багато лідерів младотурків втекли з міста на німецькому міноносці. В Анталії готувався військовий заколот, на знак протесту