Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Німеччиною прокотилася хвиля розчарування, гніву і незадоволеності. Причинами того стали не тільки несправедливості, війна, дорожнеча, брак їжі. Це ще й результат своєї пропаганди, яка послідовно і досить успішно уникала невтішних новин, замовчувала проблеми і роздмухувала порожні очікування[299]. Планка цих очікувань була високою, занадто високою. Коли так підстьобували громадську думку спекотним літом 1914 року, у свідомості суспільства «все життя звелося лише до героїчної трагедії, до великої, навіть священної битві з силами зла»[300], коли люди не могли розмірковувати ні про що інше, крім як про повну перемогу, — тоді на них чекало найпохмуріше і найгіркіше розчарування.

Штумпф, як завжди, відчуває свою роздвоєність. Йому шкода, що війна програна, але, можливо, перемога була недосяжною з самого початку? Він радий, що нарешті настав час сплачувати за рахунками, але обурений, що люди, які раніше гучно підтримували прихильників війни, тепер дедалі голосніше закликають принести їх у жертву. Напевно, він не тільки зловтішався, а й відчував докори сумління? Трагізм становища поглиблювався щодня, але сам він залишався байдужим: «Я не відчуваю жодних сильних душевних емоцій».

Маса людей у формі рухається набережною, прямуючи до бараків, що охороняють озброєні гвинтівками матроси. Що буде?

Коли вони наближаються, лунають вітальні вигуки матросів і триразове «ура». Люди стікаються туди з усіх боків, натовп збільшується і рухається далі. Що вони робитимуть? Час від часу хтось намагається пригальмувати ходу і виголосити промову, ухвалити рішення. Панує повний хаос. Нарешті натовп вирішує рушити до лінійного корабля «Баден», флагманського корабля Флоту відкритого моря, щоб повести за собою його команду.

Настає перший із п’яти критичних моментів цього дня.

Між капітаном корабля і представниками мітингувальників виникла словесна дуель. Команда «Бадена», вишикувана на верхній палубі, повинна стати призом для переможця. Якби капітан виявився більш красномовним оратором, то наші представники попрямували б геть. Але й смертельно блідий офіцер, і представники матросів поводилися досить мляво. У результаті до нас приєдналася приблизно третина екіпажу.

Натовп повільно рухається вперед. Конкретної мети у демонстрантів немає. Їх ходою ніхто не керує. Штумпф та інші беруться за свої музичні інструменти. Звуки старих військових маршів підхльостують натовп, і він прискорює крок набережною. Музика привертає до них інших людей.

Наступний критичний момент виникає на Петерштрассе. Вулиця перекрита чотою з сорока озброєних солдатів під командуванням лейтенанта. Але солдати не мають наміру застосовувати зброю, замість цього вони пристають на бік демонстрантів. «Досить комічно виглядав лейтенант, який раптом зрозумів, що залишився на цілковитій самоті». А натовп тече все далі, спонукуваний радше колективним інстинктом, ніж чіткою ідеєю.

Поблизу великих замкнених воріт якийсь літній майор, витягши пістолет, намагається зупинити людську масу. Третій критичний момент. Але вихід знайдено. Ворота просто зносять з петель. Майора роззброюють. Хтось намагається зірвати з нього погони, після чого офіцера поглинає людський потік. Штумпфу шкода старого чоловіка, «який мужньо виконував свій обов'язок».

Близько десяти тисяч людей зібралося на великому навчальному плацу, де безліч ораторів незабаром займуть імпровізовану трибуну. У їхніх промовах заклики до спокою і порядку поступаються місцем «просто безглуздим вимогам», і все ж натовп продовжує аплодувати. Штумпф переконаний, що в такій атмосфері будь-яку ідею буде зустрінуто зі схваленням.

Потім у натовпі знову починається рух. Містяни спостерігають за подіями з-за щільно зачинених вікон. Жінок, які проходять повз, зустрічають «грубими коментарями і свистом». Над цим морем голів і плечей майорить червоний прапор, зроблений з пофарбованого простирадла. Вони минуть Тайхбрюкке і виходять до дивізії міноносців. Четвертий критичний момент. Матроси на міноносцях їм, звісно, аплодують, але не сходять на берег, щоб долучитися до демонстрантів. Вони пояснюють: «Ми зараз обідаємо». Ну звісно обідають. Багато хто починає говорити про їжу. «У нервовому і безладному поспіху ми рушили далі».

Фінальний критичний момент настає перед штабом військово-морської бази. Результати переговорів з місцевим старшим начальником адміралом Крозігком оголошують публічно.

Панує цілковита тиша, коли якийсь чоловік видирається на статую перед будівлею штабу. Адмірал Крозігк поступився за всіма пунктами. «Вимоги прийнято!» Загальна радість. Оплески. Йдеться про збільшення пайків, про відпустки, про створення особливих комітетів з контролю над військовими трибуналами, про послаблення у дисципліні[301], про звільнення всіх заарештованих на початку заколоту. Лунають вигуки: «Геть кайзера Вільґельма!» Оратор не звертає на них уваги. Робітник-суднобудівник, «з типовим обличчям кримінальника», як про нього пише Штумпф[302], виходить вперед і вимагає створення «республіки рад». Йому аплодують. Перший оратор закликає всіх повернутися на свої кораблі. Дружний сміх.

Потім демонстранти розходяться навсібіч.

«Усі зникли в найближчих кухнях».

211

Середа, 13 листопада 1918 року

Пал Келемен демобілізований і повертається в Будапешт

Сутінки. Колеса стукають по рейках. Поїздка потягом триває. Вона почалася кілька днів тому, коли штаб і останні вояки дивізії пізно вночі, при світлі кишенькових ліхтариків, звантажилися на потяг в Арлоні. З того часу вони все їдуть, нерівно, ривками, з незрозумілими зупинками. Через Бельгію. Через Францію. Через Німеччину. Через Австрію. Офіцери їдуть окремо, далеко попереду, в особливому пасажирському вагоні, а солдати й озброєння — в звичайних товарних.

У Німеччині з ними поводилися як з «прокаженими». Як і в останні дні на Західному фронті, так і тепер німецька влада хотіла за будь-яку ціну позбутися цих бунтівних, угорських солдатів, які прагнуть додому, боячись, щоб вони не заразили своїми настроями досі ще боєздатні частини німецької армії. Під час поїздки дисципліна, яка і раніше вже кульгала, занепала. Перш за все, під впливом алкоголю. Більшість солдатів у потягу були добряче п'яними, реготали, веселилися і поводилися агресивно. Раз по раз лунали постріли. Це солдати, напившись або від радості, стріляли з рушниць у повітря.

При в'їзді на територію Австрії потяг зупинено представниками німецької влади, які вимагали від солдатів здати всю зброю, щоб вона не потрапила до рук австрійських революціонерів, які очікували на потяг з того боку кордону. Тут могло статися непередбачене, адже п'яні, уперті солдати цілком відмовилися здати зброю. Але обстановка розрядилася після того, як німці задовольнилися тим, що забрали собі коней, польові кухні та інше. (Коли вони перетнули кордон і їх зустріли «неголені, погано одягнені, агресивні цивільні