Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Публіцистика » Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Читаємо онлайн Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
дим, а в повітрі стояв нудотний сморід, від якого неважко збожеволіти.

За двадцять п'ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, моторошний сморід, гарячий подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки — то з розжареного димаря крематорію удень і вночі безперервно летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.

Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим'яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим. Усім своїм єством я відчув і збагнув, що Освенцімські «університети» ніколи не будуть для мене марними. Хоч як це не дивно, однак саме тут, на дні Освенцімського пекла я знайшов ту незриму уявну лінію, яку так довго і болісно шукав, той єдиний, головний в житті дороговказ, який могутньо пронизав усе — навіть мій мозок, розмежувавши добро і зло. Знайшовши його, я зрозумів і глибоко усвідомив чому зобов'язаний присвятити своє життя.

Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п'ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки тепер вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В'язні змучено піднімали їх і так же змучено били ними по сірих кам'яних брилах, розтрощуючи і роздроблюючи на менші шматки й перетворюючи все це на щебінь. Це була страхітлива й моторошна, як і сам Освенцімський табір, небачена в світі, гігантська за розмірами, жива каменярня-дробильня без жодної машини, без жодного агрегату, без жодного механізму чи бодай найпростішого пристрою. Єдиною рушійною силою тут були лише змучені м'язи в'язнів-рабів.

Колона машин повільно рухалася у цьому похмурому кам'яному царстві. З болем у серці я довго вдивлявся в цю моторошну картину, прагнучи її запам'ятати, всотуючи, як і раніше, кожним нервом усі жахіття Освенціма. І в безмежному сірому морі нагромадженого каміння було видно безліч ще живих цяточок. О, скільки тут сірих, стражденних лиць!.. В моєму серці і в моїй пам'яті вони закарбовувалися навіки як живий образ великих, ніким ще не змальованих мучеників-борців.

Колона повільно і важко пливла у цьому бентежному морі. Натужно ревли дизельні мотори вщерть завантажених грузовиків, та навіть шум моторів, не зміг заглушити потужну, як гуркіт вулкану, какофонію пронизливих звуків, що долинали до нас, колошкаючи спекотне повітря і болісно вражаючи слух. Здавалося, стугонить сама земля… Каменярі трощили камінь. З-під тисяч і тисяч важких молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно, — подумав я, — ті іскри спопелять кривавий фашизм…»


1950–1970 рр.


ПІСЛЯМОВА

1 вересня 1989 року, як і завжди, в школах країни розпочався новий навчальний рік. Сьогодні вранці мільйони радянських дітей з букетами квітів пішли в школу. Для них це велике, радісне свято. Та й не тільки для них, а й для їхніх батьків, учителів та, зрештою, й для всього народу, бо ж майбутнє народу закладено в дітях, у молодих поколіннях, які потім замінять батьків… Ось чому мільйони батьків, матерів, дідусів і бабусь разом зі своїми дітьми та онуками так урочисто й гордо крокували сьогодні до школи, так зворушливо-ніжно вив'язали яскраві пишні банти на голівках своїх коханих крихіток-дівчаток, так турботливо припасували учнівські ранці з підручниками до слабеньких рамен пустотливих хлопчиків-малюків, яким і цікаво, й трохи лячно вперше переступити поріг поки що незнайомої школи. І ось — шкільний двір, чи спортивний майданчик, чи скверик, де має відбутися пам'ятний мітинг, заповнюється заквітчаною дзвінкоголосою дітворою разом з сяючими молодими мамами і сивочолими старенькими дідусями. Усі вони — від малого до старого — радісно схвильовані, збуджені, бо ж для кожного з них це справжнісіньке свято. Ось бачу зграйки малюків-першокласників, які розгублено крутять голівками, роззираючись на всі боки. Помічаю, як хвилюється молода, привітна вчителька, для якої сьогоднішній день — своєрідний екзамен. Бачу, як намагаються приховати своє хвилювання сивоголові дідусі, які на своїй нелегкій життєвій дорозі вже встигли стоптати не одну пару стареньких чобіт… І хоча я не вперше на такому святі, бо ж щороку доводиться виступати в школах, однак хвилювання передається й мені.

Прозорий сонячний ранок млосно дихає приємною осінньою прохолодою, терпким запахом свіжих — сила-силенна! — знесених сюди з усіх усюд, квітів й ще не охололою після спекотного літа землею. У шкільному саду, вщерть заповненому святково вбраним людом, уже встановлюють мікрофони — зараз розпочнеться мітинг. Треба зосередитись, зібратися з думками… Я ще раз обвів поглядом уже принишклий натовп. «Скільки квітів і щасливих облич!» — подумав у щирому захваті, збираючись виголосити радісно-бадьору, не затьмарену жахіттями спогадів, промову. Аж раптом натовп розступився, утворивши вузенький прохід, і до мене повільно попрямував, поскрипуючи протезами й милицею, сивочолий інвалід війни — без двох ніг і правої руки. На вилинялому френчі пістрявіють нашиті стрічечки поранень і контузій — червоні, жовті і сині. І виблискує вражаючий іконостас фронтових нагород. Поскрипують протези й зачовгана милиця, погойдуються, тоненько видзвонюючи, бойові ордени і медалі, — і все це хапає за серце… Він присів біля мене на спеціально принесений для нього стілець. «Спасибі, діточки»… — сказав глухо, здавлено, як уві сні. У нього задрижали кінчики пальців і затремтіли на очах сльози. Я раптом завмираю від несподіваної думки, яка, немов спалах, пронизала мене: сьогодні ж 1 вересня, і рівно півстоліття тому розпочалася друга світова війна!.. Людське життя і історія людства зіткані з парадоксів: перше вересня — один із них. Адже це день шкільного свята — і водночас це й найпечальніша дата в історії людства — початок найкровопролитнішої і найжорстокішої війни, у вогні якої згоріли майже шістдесят мільйонів людських життів і після якої лишилися сотні

Відгуки про книгу Слово після страти - Вадим Григорович Бойко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: