Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

— Ахтунг! Штіль гештант! Мютцен ап![78]

На доріжці з'явився Ауфмейєр у супроводі якогось незнайомого нам унтер-офіцера. Пауль рапортує їм, після чого вони втрьох обходять стрій в'язнів, перераховуючи ряди і шеренги. Я одразу здогадався, що унтершарфюрер і є наш новий блокфюрер, призначений замість Ауфмейєра. Ми знали, що «кращі» есесівські унтер-офіцери перед присвоєнням їм офіцерського звання проходили стажування на посадах блокфюрерів з метою «морально-вольового» загартування, а простіше кажучи, для застосування на практиці усіх звірств і жорстокостей, набутих ними під час навчання в есесівських училищах. Очевидно, наш новий блокфюрер і належав до тих «кращих» унтер-офіцерів, яких просували по службовій драбині. Він був високий, худий, світловолосий, з нездоровим, лихоманним блиском в очах. Цими очима новий блокфюрер підозріливо свердлив в'язнів. Мабуть, він щойно закінчив есесівську школу і оце прибув на місце служби. Можливо, навіть закінчив «спецшколу вбивць», яка була в Австрії, поблизу міста Ефердіна у замку Гартхайм, де досвідчені есесівські інструктори готували кадри катів. Що й казати, наука не пішла до бука, бо, проходячи вздовж шеренги, унтершарфюрер методично і якось діловито стьобав в'язнів нагайкою. Видно було, що робив він це знічев'я, бо жодних видимих порушень не було, — усі стояли, затамувавши подих. Ритм його ударів був настільки точний, що я здалеку розрахував — один з ударів дістанеться й мені. «Невже Ауфмейєр не заступиться», — подумав я. В наступну мить різкий біль полоснув моє обличчя. Ауфмейєр удав, що нічого не помітив.

Коли обхід закінчився, Ауфмейєр оголосив, що блокфюрером нашого блока віднині буде унтершарфюрер Вурм, і висловив надію, що блок 2-А і надалі буде зразковим.

Вурм стояв перед строєм, звузивши очі, і презирливо усміхався. При цьому він поляскував себе по халяві нагайкою, точнісінько так, як це робив лагерфюрер Гесс.

Та ось на бруківці з'явилася група людей. Попереду йшли два есесівці, а за ними з десяток в'язнів з папками в руках і пов'язками на рукавах. Поза всяким сумнівом, це були писарі з центральної канцелярії. Нарешті!

Процедура відбору в'язнів була проста і швидка. Один з писарів вигукував номер, в'язень виходив із строю, піднімав рукав лівої руки, на якій був витатуйований номер. Під наглядом есесівців писарі звіряли номер із тим, що значився у списку, після чого в'язень переходив на другий бік майданчика, де ставав у шеренгу відібраних.

Нарешті назвали і мій номер. Я підійшов до писарів. Один із них пильно подивився мені в обличчя, наче старався запам'ятати його назавжди. Я не сумнівався, що це був один із тих, хто влаштовував мені перевод у Явожно. Зараз я навіть подумати не міг, що через шістнадцять місяців зустрінуся з ним і познайомлюся ближче, але вже не в Освенцімі, а в Маутхаузені. Це був Юзеф Ціранкевич — один із найавторитетніших керівників Освенцімського підпілля.

Викликали й Жору. В мене остаточно відлягло од серця. З Жорою можна йти, куди завгодно, хоч на край світу.

З нашого блока на етап брали всього сто чоловік. Решта були з інших блоків. Після закінчення відбору всіх, хто залишався, загнали в блок, а ми прождали ще з півгодини, поки закінчили відбирати в'язнів в інших блоках. На мене раз чи два подивився Ауфмейєр, але нічого не сказав. Мабуть, те, що ми з Жорою зникали, його цілком влаштовувало.

Нас привели до машини, ще раз звірили номери із списками, після чого есесівський офіцер заходився відраховувати по п'ятдесят чоловік на кожну машину. Це були спеціально обладнаві для перевозки в'язнів потужні дизельні грузовики з високими бортами. Але брезентових тентів на них не було. Видно, есесівці не хотіли в таку спеку душитися під тентами.

Ми залізли в кузов і стали біля правого борту. П'ятдесят чоловік утворили живий чотирикутник, відгороджений від автоматників, що сиділи ззаду, сталевою сіткою.

В'язні раділи, що нарешті вирвалися з цього пекла, в якому безслідно згоряли десятки і сотні тисяч людських життів. Нас чекала подорож у невідоме, і все-таки це була подорож, а невідоме — це ще не крематорій.

Кажуть, людина звикає до всього. В центральному Освенцімі я пробув двадцять п'ять днів, знайшов тут вірних друзів, уже не голодував, а проте звикнути до табору не міг. Я залишав його з легким серцем.

Коли наша колона вже була готова до від'їзду, дали відбій блокшпери. З блоків висипали напівмерці, між блоками забігали лойфери. Он капо погнав групу в'язнів з носилками прибирати сміття, а он біля вигрібної ями порпаються кілька «мусульманів» в надії знайти щось їстівне. Біля деяких блоків на аппельмайданчиках вже знову муштрують в'язнів — ясна річ, під наглядом «зелених». Ось блоковий третього блоку когось вже періщить києм біля кам'яної стіни. Неподалік з півсотні прибиральників підмітають бруківку, по якій розгулює капо, гумовим києм заохочуючи підлеглих. До одинадцятого блоку поспішає есесівець зі шкіряним нагаєм у руці. Його наздоганяють ще двоє есесівців — теж з нагаями. Безсумнівно, над кимсь чинитимуть чергову розправу. А он по центральній лагерштрассе бредуть вкрай змучені бранці, запряжені у вози цугом, як коні. Ціла вервечка! Людським обозом кудись везуть цеглу. На возах сидять гордо, як ситі купці, добре вгодовані капо з батогами в руках — поганяють… Довкола — знайома, сумна картина. І, куди не глянь, — кам'яне море людських страждань, розраховане на поголовне винищення. Скрізь дика муштра, каторжна праця, виснажлива метушня, злякані вигуки, звірячий крик, пронизливі свистки, різкі, як постріли, команди катюг, розпачливі зойки катованих. Усе — як учора, позавчора, як і щодня. Після короткочасної блокшпери усе раптом заворушилося, зарухалось, і пекельна Освенцімська машина мовби знов ожила, зачахкала, нарощуючи, як завжди, свої сатанинські оберти. Життя табору поступово входило у свій звичайний ритм. Як і раніше, натужно працював крематорій, із труби валував густий чорний