Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер
Джоан Брейді сказала мені, що, хоч вони й схилялися радше до лівих, комуністами її батьки ніколи не були. Та і їхнє ставлення до сексу завжди було прихильним: статеве життя її матері, каже вона, «було доволі нерозважливим» (Джоан Брейді вийшла заміж за Декстера Мастерза, чоловіка, з яким 1930 року її мати крутила роман на стороні). Але сімейство Брейді попало під підозру в комунізмі вже не вперше. Ще 1939 року КРАД звинуватив Союз споживачів у використанні своїх діянь та публікацій для саботажу та знищення капіталістичної системи. Мартін Дайз «записав» і Брейді, і її чоловіка як осіб, які «не вірять в американський державний устрій чи ж бо американську економічну систему». Дайз навіть зачитав перед Комітетом уривок із праці Роберта Брейді «Дух та структура німецького фашизму» (1937), в якому Брейді щиро сподівається, що Америка повернеться спиною до «схильного до фашизму капіталізму».
Після тривалої юридичної боротьби Союз споживачів став першою організацією, яку КРАД 1954 року викреслив зі свого чорного списку. Втім самих Брейді все ще пропрацьовували. Того ж року ФБР допитувало «батька атомної бомби», Роберта Оппенгаймера, якого Брейді завербували до праці у Союзі споживачів. Брейді близько товаришували і з Алджером Гіссом та Аконом Шевальє, чоловіком, який, за словами Оппенгаймера, 1942 року намагався завербувати його до радянської агентури.
1949 року письменник Дуайт МакДоналд сказав студентові Райха Майрону Шарафу, що Роберт Брейді «стовідсотково був комуністом», і про це, як і належить, одразу ж було відзвітовано Райху. МакДоналд, який зрікся троцькізму 1942 року, також сказав, що Фредерік Вертгем, ще один штатний Райха з журналу «New Republic», був провідним світилом Ліги американсько-радянської співдружності та комуністом поза партією. Можливо, у Вертгема на його негативний відгук про справу Райха були більш вагомі причини. То був яскравий та видатний учасник громадських кампаній по боротьбі з дитячими коміксами («10-центова моровиця»[68]), які вважав родючим ґрунтом для «нездорового статевого виховання» та підліткової злочинності, які, на його думку, Райх також пропагував.
Певний час Райх знав про те, що в «New Republic» його переконання недолюблюють. 1945 року Пол Ґудмен, якому МакДоналд доручив написати про Райха для журналу «Politics», і сам отримав завдання написати для «New Republic» відгук про перекладені видання «Сексуальної революції» та «Масової психології фашизму». Ґудмен звеличив у своєму тексті Райхів «грандіозний динамізм борця за свободу» і його заклик до надання сексуальної свободи дітям та підліткам, але редактори не пропустили такого, відписавши, що «ми не можемо піддати наших читачів впливу таких тверджень, що вийшли з-під вашого пера». Ґудмен поділився з Райхом новинами про цю відмову й, у листопаді опублікував цю статтю в журналі «View». Натомість, «New Republic» довірили написання нищівного відгуку, що вийде у світ на півроку раніше за статтю Брейді, Фредеріку Вертгему, який охрестить спосіб Райхового мислення «неофашистським»{445}.
Вертгем вважав, що Райхова концепція «демократії праці» була небезпечно реактивною і закликав «інтелектуалів нашого часу… боротися з тим видом психофашизму, яскравим прикладом якого є книга Райха». Брейді перейняла естафету у Вертгема в журналі «Harper’s», немилосердно порівнюючи новий культ сексу та анархії — разом із його навмисним нападом на інститути держави, церкви та сім’ї — із фольк-поклонниками — колом людей, за своїми поглядами наближеними до фашизму. Своє формування ця громада почала в ще догітлерівській Німеччині навколо персони німецького поета Стефана Ґеорґе — «в Німеччині, в якій кількість оспіваних у віршах поета нацистських лідерів, які силою божественною, що сама себе являє, наділені, залежала “не від кількості тих, хто йде за тим чи іншим… а лиш у креативності його персоналії”». Прихильники Міллера та Рексрота, стверджує Брейді, повгрузали у мисленні Райха, поділяли елітарне прославлення інстинктів Ґеорґе, навздогін до його сексуального містицизму, й відтак їх можна було трактувати як «неофашистів».
У своєму щоденнику Райх після згадки про «New Republic» написав у дужках: «Воллес-Сталініст». Генрі Воллес, що був віце-президентом в уряді Рузвельта, став редактором «New Republic» у вересні 1946-го, після того, як Трумен звільнив його через критику його зовнішньої політики. Воллес використовував «New Republic» як засіб протидії труменівській ідеології «холодної війни» та її вірного компаньйона — гонки озброєнь, яка набирала щораз більших обертів. Також він почасти захищав Радянський Союз від того, що вважав нападами Трумена, які сповнені надлишкової істеричності. Статтю Брейді й справді варто трактувати в цьому контексті; вона писала, що Райх вважав Росію «секс-реакційною» та «антисексуальною», коли ж вона захищала сімейні цінності своєї країни.
На виборах до Конгресу, що відбулися наприкінці 1946 року, Республіканська партія, возз’єднавши комунізм із затягнутою політикою Нового курсу, яку Трумен продовжив після Рузвельта, полонила обидві палати — то було уперше з 1930-го, що республіканці їх контролювали. Хоча й президент Трумен не вважав «страхопуд комунізму» суттєвою загрозою, йому все ж довелося зайняти чітку антикомуністичну позицію, якщо він збирався виграти наступні президентські вибори, які чекали на нього через два роки. У березні 1947-го, сподіваючись закрити пельки своїм критикам, він представив на розгляд програму лояльності,
