Пригоди в оргазмотроні - Крістофер Тернер

завдати удару мені в спину й знищити мою справу. Але ми всі стоїмо напоготові». Він вважав, що стаття Брейді була початком саме такого задуму, й пізніше звинуватить її в тому, що вона розвернула його американську долю спиною до нього. Перш ніж Брейді опустила його в національній пресі як махінатора та психа — звинувачення, яких той уже ніколи не позбудеться, — його ідеї, здавалося, ставали популярнішими. «Отож, навіть цього не бажаючи, ми попали під приціл уваги дуже широкої аудиторії», — писав Райх своєму колезі. У своєму щоденнику він скаржився: «Вони ницо й убого виставили мене напоказ американській громадськості».

«Райхіти, — писала Брейді про групу людей, що викристалізовувалася навколо Райха, — заявляють, що оргастична імпотенція — першочерговий чинник раку, усіх видів неврозу, психозу, імпотенції, фригідності, збоченості, серцево-судинної гіпертонії, закрепу, геморою, епілепсії, виразки шлунку, ожиріння, наркотичної залежності, алкоголізму й навіть звичайної застуди».

Перш ніж недовірливо вказати на факт того, що його внесли до списку «Американські мужі науки» («Перші ластівки полетіли!» — писав Райх, коли дізнався, що його внесли до списку) і що його праці обговорювалися в таких достойних місцях, як журнал Американської медичної асоціації та Американський журнал психіатрії, Брейді зображує Райха як шарлатана. «Politics» та «The Nation», до речі, також захопливо розповідали про його теорії. Лише один науковий журнал зрікся від них: «Psychosomatic Medicine» охарактеризував оргонну терапію як «сюрреалістичне творіння», а «Функцію оргазму» розкритикував, як «сюрреалістичне творіння… що має шпака, більшого за саме дупло».

Брейді, яка, вочевидь, не знала про те, що Райх та Феніхель раніше співпрацювали, звалило з ніг, що Феніхель, один із найвизначніших каліфорнійських аналітиків-вигнанців, «відвів Райху чималу роль» у «Психоаналітичний теорії неврозу» (1945) — книзі, яку вона описувала як «поточну Біблію Американської асоціації психоаналітиків». У Райха, писала Брейді, пацієнтів було більше, аніж він міг приймати. У своїй статті вона закликала Американську асоціацію психоаналітиків врегулювати активність в рамках галузі психоаналізу, або ж зробити її підконтрольною державі (як то зробили у Норвегії), аби легковірна публіка була захищеною від таких загроз, як Райх і ті камери фіктивних афродизіаків, які він продавав. Брейді змальовує Райхову машину як таку, що нічого не варта — радше особисте джерело збагачення Райха, а не науковий інвентар.

Статтю Брейді передрукували в Бюлетені клініки Меннінгера (в якій редактори відверто й уїдливо посилалися на Райха, як на містера, а не доктора) і її дещо скорочену версію, яка розійшлася мільйонними тиражами під заголовком «Чи цей світ сексуально пригнічений?», видали в «Everybody’s Digest» (Брейді підмітила, що Райх мав людство за «сексуально пригнічених ендемічних невротиків»). Журналістка спустила на Райха всіх собак у формі нових заголовків, що несли вість про Райхову манію вичерпної цілющості сексу, яка принесла йому лиху славу поза колами авангардистів. Як пізніше писали в періодиці «Colliers»: «Якщо слухати Райха, то оргон та акумулятор можуть перемогти що завгодно — від раку до звичайнісінької застуди».

Райх випустив прес-реліз, який мав за мету відкоригувати декотрі заяви, зроблені Брейді, але ніхто його так і не надрукував. У довгій статті, що вийшла друком у «The Journal of Orgonomy», «Емоційна чума проти оргонної біофізики» Вульф спростовує негативні аспекти того, що, у відлунні гоніння Райха норвезькою пресою, назвав «Кампанією 1947-го». Він наполягав, що Оргонний інститут був не зборищем сексуально стурбованих гуляк, а неприбутковою організацією, яка все, що заробила, вкладала у дослідження. Вульф писав, що Райх не стверджував, нібито може лікувати від раку (доволі неправдиво, якщо подивитися на це крізь призму попередньо зроблених Райхом заяв), але протистояв основоположній недузі, з якої й виростали пухлини, і декотрі акумулятори, за допомогою яких він це робив, були не орендованими, а просто позиченими тими, хто не міг собі цього дозволити.

* * *

У тому, як його критикувала Брейді, Райх розпізнав комуністичний заколот. «То була типово комуністична пропаганда-наклеп, що косила під створення фактичного й об’єктивного образу», — писав він. Від Брейді він сахався як від «розумної, проте, очевидно, сексуально спраглої жінки», і писав у своєму щоденнику: «Це ж як білий день видно, що місіс Брейді вважає мене єдиним чоловіком, який може подарувати їй оргазм, якого вона так відчайдушно потребує. Трагедія ось у чому: вона не усвідомлює своїх потреб».

У вересні 1952 року Райх зробив запис у стилі внутрішнього монологу, що злісно й незв’язно розказував про той візит Брейді.

«Тепер, згадуючи, як вона сиділа навпроти мене в м’якому кріслі і очі її жевріли, жевріли від сексуальної невдоволеності, мені було добре відомо, чому вона говорила такі речі. Ті очі, то були очі, які я зустрічав уже тисячі разів у чоловіків та жінок, людей будь-якого віку та професії… я вам кажу, то були очі людини, що очікувала від мене оргастичної потенції, вони чітко виражали те бажання — ось як вона дивилася на мене — а потім, на чому світ стоїть, публічно безчестила моє ім’я цими порнографічними інсинуаціями про Ор. акумулятор, який, за ідеєю, сповнює оргастичною потенцією. Відтак перетворила вона своє нормальне, природне бажання в багно, яке тепер кидає в мою пристойну персону».

Якщо Райх і описував Брейді як «зозулю комунізму», то його підозри, здається, підтвердилися, коли його давній товариш, психолог Карл Франк, комуніст із офіційним партквитком у 1920-х та 1930-х, сказав йому, що зустрічав сімейство Брейді в Каліфорнії 1936 року і що ті, безсумнівно, були «комуністами поза партією». Роберт Брейді був знаним комуністом, сказав Франк Райху, а те, що і