Спомини - Йосип Сліпий
Лежав там в ляґрі доктор Григорій Стецюк[581], якого арештували десь в Німеччині. Я, поробивши знакомства з деякими росіянами з Владивостока, поручив його до хору, бо він співав гарним баритоном. Крім того, помагав йому також одержаними посилками. Але коли мене забрали з того ляґра, то він помер.
Зі співв’язнів пригадую собі ще деякі епізоди. Лежав там у слабосилці визначний і переслідуваний — міністер… і ще інші німці, яким я старався помогти, бо вони були в дуже важких умовинах.
І ще з самого початку побуту в тім ляґрі, коли я був у бараку бандитів, раз вийшовши оподалік барака, я присів на якусь лавку та й, прибитий, молився і думав, що в тому положенню робити. Тоді приступив до мене і заговорив, збудивши мене немов зі сну, один молодий наддніпрянець, кажучи: “Ви мене не знаєте, але я вас добре знаю. Я приніс отут горня горохової зупи”, — якою кормили тоді всіх в’язнів. Я подякував і з’їв, і вона мені не пошкодила, а він ще кілька разів приходив до мене. Показалося, що то один з бувших діячів, імени свого він не подавав. Він десь там був нічним сторожем і мав можливість помагати своїм людям. Він був тої гадки, що те все ось-ось завалиться і що треба бути готовим до якогось зриву. Він познакомив мене також зі сторожем морґу — трупарні, який розказував мені про тисячі покійників, що переходили через його руки з різних бараків, між ними, мабуть, і доктор Володимир Старосольський.
Ще один цікавий співв’язень був жид, який працював як кравець. Він давав мені добрі поради, куди звертатися, щоби забезпечитися перед всякими напастями. Не знаю, чим я йому подобався, але він був для мене дуже прихильний і завжди, бувало, говорив: “Ви говоріть з головою, а не з хвостом”, — тобто з вищими начальниками, а не з нижчими, і торував мені до них дорогу, так що я міг багатьом помогти.
Раз якось приступив до мене старший чоловік і потиху спитав мене: “Ви — священик?” Очевидно, тоді не можна було себе там афішувати. Тоді я, в свою чергу, спитав: “А чому ви питаєте?” А він мені на те: “Я тут вже місяць, в тому бараці, недалеко від вас, і бачу, що порядніші люди добре до вас відносяться. Ви ніколи з ніким не сваритеся, а передусім не чув я ніколи з ваших уст лайки”. — “А хто ж ви такий?” — питаю. Тоді він зачав розповідати мені цілу свою історію, що був заможним господарем і “старшим братом” при церкві на Кубані, про те, як він закопав в часі реквізиції церковні чаші, але пізніше хтось там на нього подоносив і він мусів тікати на Далекий Схід, на Владивосток, де доробився власною ощадністю і своєю роботящістю маєтку, але його там “розоблачили”, арештували і засудили. Він жалувався, що йому не вистарчає поживи, і я прохав роздачника, щоби помагав йому остатками, бо сам я тоді не був в силі помагати. Приїхав там тоді десь з дальших ляґерів єпископ з Володимира-над-Клязмою Атанасій Сахаров[582]. Він діставав багато посилок від вірних, і в тих найтяжчих днях давав мені, бувало, завжди кілька кусків цукру, що можна було випити з кип’ятком і дещо покріпитись. Православні відносилися до нього добре і примістили його на нарах першого поверху, недалеко, через кілька осіб, біля мене. Він розповів мені, що його визивають до Москви.
