Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

воюємо за те, за що й спершу воювали — за право Українського Народу порядкувати на своїй землі, за Народню Владу.

II. Йде весна. Гуртуйтеся! Будемо випроваджувати непроханих гостей. Рушниці мусять бути прочищені й змазані.

ІІІ. Не піднімайте самі дрібних повстань. Організуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде дано скоро Головним Отаманом Петлюрою.

IV. Під час повстань ні один ворог не повинен утікти з України. Вся зброя, однята у ворогів, мусить бути в руках Українського Народу.

V. Не вірьте, що Українського війська немає, що ніби то Головний Отаман Петлюра пристав до ворогів Українського Народу. Брехня і провокація!

Зброї не буде положено, поки хоч один ворог буде на шиї Українського селянина.

VI. Міняйте хліб тільки за сукно, мануфактуру, сіль, цукор. Не беріть совітських грошей, за які нічого не купите тому, що вони скасовані Урядом Української Народньої Республіки.

VII. Земля тому, хто на ній працює. Геть дармоїдів! За хліб, який здобуваєте працею, вимагайте від наших ворогів товари, а не паперові гроші.

VIII. Ні з добровольцями, ні з комуністами, ні з поляками не помиримося до того часу, поки вони не визнають нашого права на вільне життя.

IX. Всі держави світу визнали Самостійну Україну, тільки москвини — добровольці та комуністи — проти нас.

X. Засівайте землю! Хліб збере той, хто засіє. XI. Вся влада мусить бути в руках Українського трудящого люду. Геть від влади чужинців, спекулянтів та самозванців! Україною будуть правити люде, яких вибере народ.

З наказу Головного Отамана й Уряду Української Народньої Республіки.

Заступник Командуючого військом Української Народньої Республіки

Отаман Ю. Тютюнник.

Взагалі силкування зменшити значіння повстанського руху даремні, бо діло само за себе промовляє. Цей рух грандіозний і могутній, як той весняний струмок, при зміні ситуації, як по чарівному наказу, стихає або й зовсім припиняється, і де вчора все клекотіло, сьогодня спостерігаємо спокій та нормальне життя.

Всі армії, що оперували на Вкраїні з початку революції, які-б вони ні були численні та організовані, з увагою ставилися до повстанського руху і намагалися перетягти повстанців на свій бік, щоб використати цю силу, як помічну в своїх загальних військових операціях.

Повстанчий рух — це витвір народньої думки та народньої волі, це та оружна сила, що отримує мандат від самої людности на переведення в життя чи забезпечення її інтересів.

Участь широких мас Українського народу в повстанському русі має те значіння, що на практиці поставила ці маси до вирішення своїх національних та соціяльних проблем. Повстання проти окупантів — це ті муки, в яких народилася сучасна політична й національна свідомість Українського народу. Я не ідеалізую повстань. Розуміється, в хаосі цієї боротьби відбувалися жахливі події. Але чи повстанці винні за те, що діється на Україні? Чи не лягає вина на тих, що прийшли на Україну оружною силою і ґвалтом намагаються панувати над Українським народом.

Тавро "бандитизму", яким намагаються зганьбити український повстанчий рух усі ворожі українській національній справі елементи, вони мають краще залишити для самих себе, бо вони вдираються в чужу хату непрошеними гостями й хазяйнують в ній наперекір усім існуючим дійсним духовим і матеріяльним потребам Українського народу.

Повстанчі організації мають під собою серьозний грунт; тисячі жертв принесено вже повстанцями за свої переконання, і ці жертви не зменшують і не деморалізують ні їх, а ні селянської маси загалом; навпаки, загартовують, роблять їх тільки більш розважливими й упертими в досягненню своєї мети, й наколи цей рух не досяг ще своєї остаточної мети, то вина в цьому лежить не на рядових його елементах.

Характерним є цей рух, як красивий своєю глибиною прояв національної душі, стверджений тисячами вчинків, з числа яких опис одного я тут вважаю необхідним подати.

(З листа на імя сотника Новикова, що вмер від сухіт в Будапешті 15 лютого 1922 р.):

"Я Тобі й першому листі писав, що чуть було не одружився. І Надя цього дуже хотіла. Діло були так: Як мене звільнили з Чека, то зараз же прийшов до менн пан N. і каже — "моя донька, дружина і вся семя хочуть, щоб чоловіком Олі був Ти". Я попрохав на два дні відкласти відповідь. На другий день балакав з Олею. Вона сказала, що дуже любить мене і ні за кого не піде, крім як за мене. Я не хтів дурити і сказав одверто, що зараз женитися не буду, бо собою розпоряжатимусь тільки тоді, коли буде збудована Українська Держава. Як-же вона згодна ділити зі мною усе те, що може зустрінутись на мойому тернистому шляху здобуття волі для свого краю, то повинна відріктися від батька й матери та йти зі мною. Ну. звичайно, як жінці, я казав, що це буде їй не по силах. Вона розплакавшися, пішла додому, нічого не відповівши, а я на другий день пішов до ліса".

Розділ IV
Марш Київської й Волинської дивізії. — Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів. — Напад червоної кінноти на наші штаби. — Марш колони полк. Дубового. — Напад Коцури на 3-й кінний полк

Як особливість подій в першій половині лютого треба підкреслити, що це була доба, коли частини нашої Армії були найбільш розєднані, але завдяки міцним повстанчим організаціям, в районі яких відбувалося маневрування, через загальну прихильність людности, а також завдяки досвідченості начальників колон, план, який 22 січня накреслило Командування Армії, військо уміло