Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль

Як витримати виснаженому дистрофією п'ятдесятишестирічному чоловікові 10 років Сибіру?! Василь впав у депресію. Жити не хотілось… Та за кілька днів у нього виникло страшенне бажання пережити тих, хто понівечив йому життя, — «батька» Сталіна і його поплічників.

Відкаравшись півтора року в Лук'янівській в'язниці, Василь пішов на етап. І знову зазнав тяжких моральних та фізичних мук — і від конвоїрів, і від вуркаганів.

Харківська тюрма була переповнена. Першу ніч довелося провести на сходах одного з корпусів. А наступного дня в камері для слабосильних Василь зустрів доктора Олександра Гайманівського.

Народився Гайманівський 6 квітня 1886 року у родині панотця Миколая в с. Хмільниця, що неподалік Чернігова. Матір'ю його була Ольга Тарасович.

1905 року Олександр закінчив Чернігівську класичну гімназію. Прослухав два курси медичного факультету в Київському університеті Святого Володимира, витримав всі іспити, а 1908 року перейшов на правничий факультет. Заробляючи на життя репетиторством, «затримався в університеті до 1914 року». Коли почалася війна, його мобілізували як санітара. Невдовзі подав документи в Демидівський державний юридичний ліцей у Ярославлі. 1916 року успішно склав іспити, одержавши «свідоцтво про закінчення фахової юридичної освіти» (диплом ліцею відповідав дипломам російських університетів) [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

У березні 1917 року Гайманівський закінчив Олександрівську військову школу в Москві й перейшов до української армії (полк імені Петра Дорошенка). У листопаді 1917 — квітні 1918 року брав участь у формуванні військового міністерства УНР як помічник начальника інспекторського відділу Головного штабу армії пана Скрипчинського.

1918 року хорунжого Гайманівського призначили представником Міністерства внутрішніх справ при анкетно-слідчій комісії Центральної Ради. Від липня 1918-го він — урядовець цивільного департаменту Державного Сенату. Під час повстання проти гетьмана у листопаді 1918 року знову пішов до Республіканського війська.

З квітня 1919 року працював секретарем судової частини штабу Дієвої армії УНР. Виявив себе і як слідчий суддя Вищого суду Запорозької дивізії, т. в. о. голови Вищого суду Запорозької дивізії та слідчий суддя 1-го Вищого військового суду (липень 1920–1922).

У Надзвичайному суді для розгляду справ заарештованих контррозвідкою штабу Дієвої армії отаманів Олександра Палієнка, Йосипа Біденка, Святненка, Івана Семесенка і полковника Яценка виступив як захисник. Підпис діловода Гайманівського стоїть у листі завідувача Військово-судовими справами Царківа голові Державної слідчої комісії про виконання присуду над полковником Петром Болбочаном. З квітня 1920 року Гайманівський служив у Волинській дивізії, яка брала участь у Першому зимовому поході. Завідував судовою частиною штабу «армії генерала Михайла Омеляновича-Павленка» [81, арк. 9, 11, 13, 13 зв., 15 зв., 16, 17].

Після поразки Армії УНР опинився в таборах для інтернованих. З кінця 1920 р. брав участь у з'їздах українських студентських громад Польщі та Всеукраїнській студентській конференції у Празі. 1922 року у Стшалкові очолив Студентську громаду табору. Сотник Гайманівський викладав законодавство в Юнацькій школі і на курсах старшин у таборі Стшалково.

Від 5 березня 1923 року він працював професорським стипендіатом, а з травня наступного року — асистентом кафедри історії українського права Українського університету у Празі. Був членом президії і секретарем Українського правничого товариства в ЧСР (з лютого 1924) та деканом правничого факультету Українського вільного університету у Празі.

«13 квітня 1934 р. у Празі з ініціативи Товариства українських правників та Товариства запорожців на спеціальному засіданні було розглянуто всі існуючі на той час в еміграції документи та заслухано свідків, причетних до справи (полковника Петра Болбочана). Під час слухань головували українські правники: професор О. Гайманівський, який виголосив основну доповідь, та професор С. Шелухін». У засіданні взяли участь почесний голова Товариства запорожців Михайло Омелянович-Павленко, голова філії Товариства запорожців у Празі підполковник Микола Россіневич, сотник М. Самойлович, професори Леонтій Шрамченко, Никифор Григоріїв та Борис Мартос і колишній міністр уряду УНР Йосип Безпалко, члени Директорії Андрій Макаренко і Панас Андрієвський. «О. Гайманівський фахово розібрав ситуацію, що склалася у зв'язку з призначенням державним інспектором М. Гавришком П. Болбочана на посаду командувача Запорозької групи. Він переконливо довів, що в діях інспектора не було складу злочину, оскільки він чинив у межах закону про Державний інспекторат. На цих зборах… фактично відбулась повна реабілітація П. Болбочана…» [122, с. 158, 257, 364].

1945 року московська рука дотягнулася й до Гайманівського…

Лише три дні пробув Прохода у харківській тюрмі. За цей час Гайманівський встиг познайомити його з лікарем-українцем в'язничного стаціонару. Гайманівський запропонував Проході заявити себе хворим і «прохати про визнання нездібним для дальшого етапу». Але Василеві вже «остогидло валятися у в'язниці». Він хотів потрапити до табору, «влаштуватись на більш-менш відповідну роботу і не голодувати» [97, с. 359].

І приятелі розсталися на довгі роки.

«З надією, що в мене вистачить сили пережити все лихе, я не втрачав духової рівноваги і молився Одвічному Духу Життя і Буття за моїх близьких і рідних. Дорога до невідомого мене не лякала», — так закінчив свою другу книгу спогадів «Записки Непокірливого» Василь Прохода.

У середині вересня 1946 року Василь Прохода з етапом прибув на товарну станцію Таллінн. В'язні мали відбудовувати зруйнований машинобудівний завод.

Прохода потрапив до групи з розбудови доріг, сформованої переважно з блатних. Спочатку він відчув себе «надто самітнім серед цих двоногих звірів…» Та з часом почав «звикати до нового середовища з постійними суперечками та огидною лайкою» [98, с. 10, 11].

Старий фетровий капелюх і консервна бляшанка становили все майно Василя, бо торбинку з парою білизни і ковдрою хтось вихопив з рук, коли він ішов темним коридором. Щоб зберегти хоч бляшанку, яка правила за тарілку, Василь мусив носити її на мотузку. Частину пайки хліба ховав за пазуху.

Довідавшись, що Прохода має фах інженера, начальник планово-виробничої частини призначив його бригадиром залізничної бригади. «Моє надто добросовісне виконання обов'язків бригадира та спокійне, справедливе, без грубощів і лайки ставлення до всіх, — згадував Прохода, — без