Спомини - Йосип Сліпий
За слідства Горюна визивав мене вночі якийсь слідчий-галичанин, який питав мене про адвоката зі Львова доктора Біляка[542], що був посадником Львова і виїхав з німцями в 1944 році. Він був ув’язнений за першого побуту совітів в Галичині, і його випустили з радянської тюрми в 1941 році, здається, з призначенням, що він буде на їхній службі. Я не сказав нічого про посадника Біляка, бо я його не знав. Від того слідчого я довідався, що отець Климентій старається передати мені якусь передачу, і пізніше прислали мені трохи сухарів, та й я зрозумів, що вони знають, що я голодую в тюрмі, тільки не знають, в котрій, бо цілий рік мене ізолювали і тримали в секреті. Слідчий немовби співчував з моїм голодуванням. Мене вели до нього під сильною ескортою вночі, так що я думав, що вже ведуть на розстріл.
Також за слідчого Горюна мене викликали у 2–3 годині вночі до двох інших слідчих до великої темної салі. Один з них сидів у куті при затемненій лямпі, а старший з них зачав мене намовляти до апостазії. Опісля підійшли до мене від бюрка і при засвіченій лямпі <зачали>[543] дальше настирливо мучити мене і намовляли відректися Католицької Церкви. Я не відповідав їм нічого, тільки подумав собі, що я ще, Богу дякувати, з розуму не зійшов. Тоді молодший слідчий зачав голосно виявляти мої думки. Я припускав, що це якийсь гіпнотизер або ясновидючий, бо колись я таких здибав у Франції. Я зрефлектувався сейчас і перестав думати, і тоді вже над ранком мене відіслано назад до келії.
Голодування, безсонниця і допити можуть допровадити до безумія. І тоді я переконався, що не можна дивуватися нікому, якщо він підписує всякі ложні зізнання та наклепи або пристає до шпіонажу і тому подібне. То була велика ласка Божа, що я видержав ті всі муки. Пригадую собі, як Горюн уживав всіх вивчених засобів і метод, щоби мене зломити і допровадити до розпуки, але я спокійно видержував те все, а він з люти кинув чорнильницю і по-звірськи закричав: “То нерви, як посторонки!”
КҐБ ширило між народом наклепи, що я отруїв покійного Митрополита. Тоді отець Климентій мав ходити до нотаря з письмовою заявою лікарів, що покійний Митрополит помер природною смертю, щоби нотар це потвердив. Очевидно, нотар відмовився, бо боявся.
Одного разу Горюн заявив мені, що в 1939 році НКВД не арештувало нікого з духовних, бо не були певні побіди. А раз на мої відповіді і заміти Горюн сказав: “То правда, що без війська і нас (НКВД) все було б давно розлетілося”.
Коли слідчі судді бачили, що з відступством їм не поведеться, вони зачали тоді мене обвиняти за статті о. Костельника в “Ниві” про Джінґісхана і інше[544]. На то я відповів, що тоді я не був митрополитом, коли о. Костельник писав, то раз; а друге, що кожний автор сам відповідає за свої письма. Це саме відноситься щодо його статей в “Дзвонах” і в “Меті”. По кількох днях, видно, прочитавши статті о. Костельника, Горюн зачав кричати, що за ним тюрма плаче: “Давайте його сюди”. По кількох днях то втихло, і Горюн сказав: “Костельник робить для нас добру роботу”. То був знак, що він пішов вже зовсім на їхню службу. Мабуть і тоді вже мав він складати і обвинюючі мене зізнання. Міг я дещо вносити з деяких натяків слідчого.
Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для дивізії “Галичина” в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що я католицький митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного митрополита Андрея, “бо він помер — і ми не можемо його карати”. Вони навіть розпускали клевети, що я неправний син митрополита Андрея, що я з лиця дуже подібний на нього, хоч
