Спомини - Йосип Сліпий

після зайняття Москви гітлєрівцями їхати до Москви і зайняти патріярший престіл>[535]. З його оповідань я бачив, що духовне життя там стояло низько. Оповідав цікавий епізод про диякона, що хотів завжди правити проскомидію на колінах, що до Кам’янця-Подільського приїздив отець В. Величковський, щоби зайняти якусь там церкву, але мав великі труднощі. Розповідав також і про свою аґітацію в часі Першої світової війни в Західній Україні. Сам він був дуже сильної будови, курив. Його слідство вже доходило до кінця, і тому визивали його вже рідко на допити. Небаром його забрали. Потім чув я, що він був десь на Сибіру і там помер.

[…][536] Мене виводили на слідство день і ніч, так що я буквально падав з ніг, і мене мусіли підтримувати, ведучи до слідчого судді. Раз десь, вертаючи рано о сьомій годині зі слідства, бачив я єпископа Григорія Хомишина, який згорблений і похилений ішов десь до умивальки. Моє слідство провадив Горюн[537], пізніший начальник КҐБ у Львові, людина страшенно груба і простакувата. Хіба одно тільки добре, що записував менше-більше слідство без суттєвих змін і перекручень, як це робили пізніше наступні слідчі. По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоби я відрікся папи, а за те дадуть мені Київську митрополію. Був при тому полковник, який мене арештував у Львові, заступник міністра (в 1946 році перемінили Народній Комісаріят “Внутренних Дел” і запровадили назву “міністра”) і один слідчий суддя, який в 1961 році потвердив, що мені предкладали Київську митрополію, коли мене привезли на переговори[538]. Але я рішучо відмовився. Почалися дальші наступи, але це до нічого не довело, бо я вже млів з обезсилення. Впрочім, це ослаблення зроблено умисно: <вдень не давали спати>[539], а їсти трошки зупи і 300 ґрамів хліба на цілий день, в якому було все, тільки не було муки. Неспані ночі, переведені на допитах, після того тероризування на наступних допитах Горюн нападав на мене, чому я не згодився на таку ласку — Київську митрополію. Опісля водили мене і до самого міністра, який (щоправда в спокійний спосіб) докоряв мені, що на слідстві нічого не хочу говорити і, що якщо я не був би митрополитом, то я не сидів би в Київській тюрмі. І вони (поліція) хочуть мати всі дані.

У часі допитів мене водили на очні ставки з єпископом Чарнецьким[540], який впрост заявив, що він в совісті чується зобов’язаний, щоби виявити про екзархів, свячення і про адміністраторів та ще якісь справи. Він все виговорював, і тому його трактували досить легко.

Друга така ставка була з заступником ректора Львівського університету, що мав якесь польське ім’я, який заходив до покійного Митрополита і [тепер казав], що Митрополит мав його питати про Радянський Союз з наміром шпіонажу і що він поручав його в час німецької окупації Галичини на праці в німецькім ґубернатораті. Ректор казав, що він був у мене і що я хотів від нього якісь дані. Все те було брехня. Він був у мене раз, і я його прийняв чемно, як ректора університету, і жодних розговорів я не провадив. Мені було аж дивно, що на такі підлості спосібна людина на становищі ректора. Він жив у Львові з якоюсь жінкою “на віру”, а в Києві мав від жінки дві дочки. Десь там натякав покійному Митрополитові про уневажнення свого подружжя. Вкінці Митрополит переконався, що то безрога