Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

Тема військових бунтів та вбивств радянських офіцерів підлеглими їм вояками ще не досліджена в науковій літературі. Наскільки цей феномен був поширений, не відомо.

Очевидно, цей термін вживався до тих частин, куди вливалося нове поповнення мобілізоване у прифронтових районах. Польові військкомати або «Смерш» забирали в населених пунктах чоловіків і в цивільному одязі направляли їх на фронт. Здебільшого вони не проходили навіть військової підготовки. Це стосувалось також радянських військовополонених, яким вдалося вижити на окупованій території і кому трапилося втекти з концтаборів. Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника, або поплічника окупантів. Їх «фільтрували», неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ чи в трудові армії.

Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами («Смерш»). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945 року, у розташуванні 1, 2, 3, 4–ї Українських і 1, 2–ї Білоруських фронтів створили 100 фільтраційно–перевірочних таборів. Потрапити в такий табір та пройти перевірку складало для людей неабияке випробування. Наприклад, одним з найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?». Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Тих, хто не пройшов перевірок, відправляли в концтабори, в спеціальні батальйони у північні райони на «будови комунізму», а також до карних («штрафних») батальйонів. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь–яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни.

Такій принизливій процедурі перевірок було піддано 1 млн. 834 тис. колишніх військовополонених, серед них — чимало громадян з України.

«Сєвлаг» — управління північ–них таборів примусової праці.

На початку літа 1942 р. Червона армія зазнала низки тяжких поразок. Німецьким військам вдалося прорватись до Сталінграда і Головного Кавказького хребта. Радянський Союз опинився перед загрозою нищівної поразки, і Сталін вдався до вжиття суворих заходів, видавши, зокрема, наказ за № 227 від 28 липня 1942 року, відомого ще за назвою «Ні кроку назад!» («Ни шагу назад!»). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з'єднань, і у випадку відступу повинні були розстрілювати на місці так званих «панікерів і боягузів». Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за «самовільний» відступ.

За свідченням дослідників війни, такі заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Не відомо і не досліджено також, скільки ж було загублено людей загороджувальними загонами. Отже, репресії перетворились на узаконений засіб керівництва бойовими діями в Червоній армії.

«В побежденной Германии». Сабин–Вогулов. 1947, стор. 68–69.

Стосовно тези «заманювання» німецьких військ існує таке пояснення. У 1947 р. полковник Разін звернувся з листом до Сталіна, щоб той пояснив поразки радянських військ у 1941–1942 рр. Вичерпавши весь запас аргументів, що виправдовували ці поразки, Сталін цього разу у відповідь Разіну писав про концепцію активної оборони і контрнаступу. Він приводив приклад війни парфян, які заманювали римлян у глибину своєї території, а потім розбивали їх. Таким чином була розбита армія Наполеона в 1812 р. в Росії.

Деякі історики підхопили натяки Сталіна і висунули концепцію «заманювання» і контрнаступу як головного засобу ведення воєнних дій. Цього і добивався Сталін, оскільки це було «зручне» пояснення поразок, що їх зазнали радянські війська.

Теза про те, що радянське командування, свідомо здавало в полон бійців і командирів, є надуманою. Втрата особового складу армії, так само як і втрата території, на якій мешкало майже 80 млн. населення, була наслідком неспроможності режиму забезпечити безпеку країни, уникнути величезних людських і матеріальних втрат.

Єдина «справді вітчизняна війна» в сенсі участі всього народу проти наполеонської домінації відбулася в Іспанії. Лише маленька частина російської імперії й російського народу зазнала безпосередньої окупації. Тактику «спаленої землі» перед Ґранд Арме російські селяни застосовували не з особистої ініціативи, а за наказом згори. Партизанські загони з'явилися уже при відступі французьких військ. Україну французи обминули і тому не знати, яке було б до них ставлення українського населення. Хоча є деякі дані щодо профранцузьких настроїв серед української шляхти. Селяни зголошувалися до козацьких полків, і навіть підплачували чиновникам за це, сподіваючись залишитися вільними козаками після війни.

Сергей Новгородцев «Трагедия русских народов». Ответ на признання бежавшего советского сановника, помещенные в журнале «Часовой», номер 264, сентябрь 1947 г., стр. 5.

В Україні на території, окупованій німцями, залишилось 113 тис. комуністів. Частина з них була залишена для підпільної і партизанської боротьби, решта були просто кинуті партійною номенклатурою, яка виїхала у східні райони країни. Як нині відомо з видрукованих джерел, певна частина комуністів пішла на співпрацю з нацистами.

Німецькі каральні органи, як тільки входили до населених пунктів, видавали наказ про обов'язкову реєстрацію комуністів, комсомольців, державних діячів. Вони брали всіх тих, хто зголосився на облік, відбирали в них підписку, що вони не будуть діяти проти нової влади, нестимуть відповідальність за вчинені акти непокори там де вони жили. Пізніше, коли антифашистська боротьба почала набирати масового розмаху, гестапо почало арештовувати і знищувати або відправляти комуністів