Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Матроси й офіцери мешкали разом на одному кораблі, в переносному і буквальному сенсі сиділи в одному човні. І водночас умови їхнього життя разюче відрізнялися. Часом доходило до гротеску. Класові протиріччя виявлялися у всьому, починаючи з харчування і житла (офіцерські каюти обставляли як оселі вищого стану, зі східними килимами, шкіряними кріслами й оригіналами творів мистецтва) і завершуючи умовами праці та відпочинку (матроси рідко отримували звільнення, тоді як офіцери часом були відсутні місяцями; коли корабель стояв у порту, офіцери часто ночували у себе вдома). На кораблі все на виду, і відмінності особливо помітні. За відсутності дій, боїв, перемог, коротше кажучи, крові, відмінності ставали дедалі неприйнятнішими.

В армії все інакше. Там класові відмінності також впадали в очі, але на практиці вони ніколи не виглядали настільки разючими. Їх, як і раніше, можна було виправдати, посилаючись на вимоги військового обов'язку. Найважче на цій війні доводилося піхотним офіцерам нижчих чинів[237]. Але тут, на флоті, що знемагав від бездіяльності, до офіцерів не висували особливих вимог, вони мало чим жертвували, і тим паче не ризикували життям. За що їм тоді всі ці привілеї? Тільки за те, що вони вихідці з привілейованого класу? І тоді всі ці пихаті розмови про честь і обов'язок, про жертви не переконують і врешті-решт починають виглядати просто способом утримувати в покорі людей?

Саме святкування річниці битви Штумпф сприймає як прояв класової системи. Офіцери, зрозуміло, тримаються окремо, у своїй розкішно обставленій їдальні, і бенкетують там до четвертої години ранку. Солдатам запропоновано всього-на-всього «кілька бочок водянистого пива», і вони святкують на палубі. Штумпфа найбільше дратує не те, що офіцери отримують так багато, а команда так мало. Цього вечора його особливо дратує готовність багатьох матросів принижуватися перед своїми панами (які лише поблажливо посміхаються у відповідь) заради того, щоб почути хоч слово схвалення або отримати крихти з офіцерського столу.

Атмосфера в офіцерській їдальні змушує згадати про божевільні. Гидотно було дивитися, як матроси випрошують у цих пияків пиво, сигарети і шнапс. Я готовий був крикнути їм це в обличчя, дивлячись на їхнє приниження. Деякі втратили сором і запевняли офіцерів, що вони чудові матроси та чудові пруссаки. У нагороду за це вони отримували зайву склянку пива. Наприкінці вони зайшли так далеко, що почали кричати «ура» окремим офіцерам за їх щедрість.

153

Середа, 6 червня 1917 року

Паоло Монеллі марширує до лінії фронту під Чима-делла-Кальдіера

Вечір. Розгортання військ. Довга батальйонна колона рухається в сутінках наверх, в гору. Усім відомо, куди вони прямують. І ті, хто вже перебував тут під час минулорічних боїв, вказують на знайомі місця, називають імена загиблих. «Дорога страждань». У Монеллі паморочиться голова, коли він дивиться вниз, в долину, залиту місячним світлом, але втома перемагає, і він втрачає інтерес до околиць. Зрештою залишаються лише тупіт ніг і… сама втома.

Вони переходять через гірське плато під покровом ночі. Від снігу, що ще лежить подекуди, віє холодом. Він бачить кілька великих вогнищ. Бачить людей, які сплять. Це з'єднання завтра піде в наступ. Він подумки називає їх бідолахами.

Я співчуваю їм навіть більше, ніж самому собі. Уникнути участі в першій хвилі наступу — для мене нечуване щастя, і я вражений, що ці люди можуть так спокійно спати, коли завтра їм належить піднятися з траншеї та наражати своє життя на небезпеку. Я боюся за них. (У мене також паморочиться голова, коли я згори побачив людину, яка дерлася прямовисною гірською стіною, хоча наступного дня я безтурботно зробив те саме.)

На світанку вони досягли мети. Отаборилися. Він бачить перед собою скелі, сніг і кілька сосен.

154

Понеділок, 11 червня 1917 року

Ангус Б'юкенен і бій під Зівані

Де вороги? І де свої? Це звичайні питання, що виникають під час нічних операцій. Опівночі, під покровом темряви, Б'юкенен та інші королівські фузилери з 25-го батальйону, а також ще один батальйон чорношкірих висадилися на річці Лукуледі, вище за течією, за п'ятнадцять кілометрів від міста Лінді й узбережжя. Замисел непоганий. Таким чином вони повинні були разом з іншими частинами, що виступають на півночі, перехитрити німців, які займали надійні позиції ближче до берега.

Проблема полягала в тому, що цей похід, досить важкий навіть при світлі дня, перетворювався на кошмар у нічних джунглях. Але і це передбачили. За планом батальйон Б'юкенена повинен був триматися вузькоколійки, що вела від річки до Мквайє. Так і вчинили. Їхнє з'єднання досить швидко просувалося вперед через буш. Після висадки на сирому березі річки вони промокли і замерзли, натомість тепер зігрілися на марші. Але поставало питання: де ворог, а де решта наших? Чорний батальйон крокував десь ліворуч від них, дотримуючи, як вони очікували, паралельного курсу.

Б'юкенен почув, як голосно проспівав самотній півень. Він зрозумів, що вони наближаються до поселення і що незабаром настане світанок. На обрії з’явилася перша смужка світла. Удалині пролунали перші, приглушені артилерійські залпи. Одну з їх канонерок було виявлено, і вона потрапила під обстріл. Незабаром почувся рев британських літаків, що вилетіли на пошуки ворога, який досі переховувався в зелених запашних заростях буша.

У променях ріденького світанку вони проходять крізь Мквайю. Там колона повертає на захід, у напрямку Мозамбіку. За дві години остаточно розвиднілося. Коли вони піднялися на пагорб біля Зівані, то вперше побачили ворога, за яким полювали всю ніч. На іншому кінці долини, приблизно за 1500 метрів від них, стрімко пересувалися загони німецьких аскарі. Вони бачили дим від ворожої артилерії: 105-міліметрові гармати, які меткі німці, з їхнім талантом імпровізації, зняли з легкого крейсера «Кенігсберґ». Коли ж Б'юкенен та інші спустилися в долину, щоб наблизитися до супротивника, з'ясувалося, що він уже там. Вони майже зразу натрапили на німецький патруль. Спалахнула безладна стрілянина. Британці відступили назад до вершини пагорба. А незабаром