Тернистий шлях кубанця Проходи - Роман Миколайович Коваль
Самого ж панотця кинули за ґрати, бо не захотів «переосвятитися» в Російській православній церкві. А вчителів впекли до буцегарні, бо вчили дітей за підручниками, в яких були вирвані портрети Сталіна і Леніна (хоч статті про них залишилися).
Коли у камері провели медичний огляд, у Василя лікар виявив дистрофію 2-го ступеня. Після цього його перевели в камеру для слабосильних на другий поверх, де харчували трохи краще. Та й бранців у камері було менше. «Переживши все те, що зазнав у капезе і на етапах, — стверджував Прохода, — у камері (для) слабосильних я відчував себе ніби на курорті» [97, с. 321].
Володимир Сінклер
У камері для слабосильних кубанець познайомився з професором Краківської гірничої академії доктором Іваном Андріановичем Фещенком-Чопівським та генералом Володимиром Сінклером — одним із найвидатніших генштабістів російської та української армій.
Володимир Сінклер народився 21 січня 1879 р. у Туркестані (тепер Ферганська область Узбекистану). Тут проходив службу його батько — полковник російської армії Олександр Сінклер. Початкову військову освіту Володимир здобув в Оренбурзькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі (1899). Прослуживши у 2-й лейб-гвардії гарматній бригаді, успішно склав іспити до Миколаївської академії Генерального штабу. Закінчив її з відзнакою 28 травня 1905 року у званні гвардії капітана. Далі обіймав посади командира роти лейб-гвардії Павлівського полку, старшого ад'ютанта штабів 45-ї Пензенської піхотної дивізії та гвардійського корпусу в Петербурзі, а від 2 березня 1912 року — штаб-офіцера для особливих доручень штабу військ гвардії і Петербурзького військового округу, старшого ад'ютанта штабу округу. Сінклер весь час перебував біля командувача округу Великого князя Миколи Миколайовича, ставши його довіреною особою.
У час Світової війни підполковник Володимир Сінклер воював на Південно-Західному фронті. Був старшим ад'ютантом штабу 1-ї російської армії, що діяла у Східній Пруссії. Згодом, уже в ранзі полковника, став начальником штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, командував і 176-м Переволоцьким пішим полком. 1916 року отримав тяжке поранення в голову. Лікуватися довелося довго. Повернувся в армію на посаду командира 2-го гвардійського корпусу. У липні 1917 року його підвищили до чину генерал-майора.
Після Жовтневої революції корпус збільшовичився, провід захопила темпераментна жидівка Євгенія Бош. Багатьом офіцерам довелося рятуватися втечею. Так російський генерал Сінклер опинився в Києві, де спиналася на ніжки хитка і непевна Центральна Рада. У листопаді 1917 року він увійшов до складу Українського генерального військового штабу. За гетьманату він, генеральний хорунжий, очолював 1-ше генерал-квартирмейстерство Генерального штабу. У грудні 1918 року Павло Скоропадський підвищив його до звання генерал-поручника. Під час повстання Директорії Володимир Сінклер керував операціями гетьманських військ проти повстанських ватаг Симона Петлюри.
І все ж, коли Директорія перемогла, на роботу в Генеральний штаб запросили саме Володимира Сінклера, бо працювати у штабі було просто нікому — Директорія продовжувала гучно святкувати свою перемогу, хоч на Київ уже насувалися більшовицькі війська. Ризикнув запросити «гетьманського генерала» Василь Тютюнник. Петлюра був невдоволений таким призначенням. У спину Сінклера шипіли недоброзичливці з петлюрівського оточення («царський генерал», «гетьманський фахівець», «москаль»). Все ж саме цей фахівець «майже з нічого зорганізував… оперативний апарат Армії (УНР). І той апарат… запрацював як годинник» [73, с. 334].
Ось яким побачив у ті дні Сінклера сотник Генерального штабу Євген Маланюк: «Сухуватий, невисокого росту, типу швидше кіннотника, маломовний, хоч завжди привітний, генерал Сінклер зразково точно виконував свої складні і нелегкі обов'язки 1-го Генерал-квартирмайстра, незадовго — Начальника Штабу Армії. Виконував до кінця» [73, с. 334].
А Микола Капустянський, помічник Володимира Сінклера, відгукувався про нього так: «Це чесна людина, досвідчений, здібний старшина, знавець військової справи. Лагідний, усидливий і акуратний. Добре розбирався в обставинах. Не українець і через те, а почасти ще й з властивостей свого характеру тримався дуже обережно…» А працював так багато, що часом умлівав. У винагороду читав у часописах УНР, як його цькують [36, с. 89, 213].
Оце «не українець» варто пояснити. Володимир Сінклер був нащадком шведського майора Сінклера — зв'язкового старшини при гетьманові Пилипу Орлику. 28 червня 1739 року майора Сінклера, який віз з Царгорода до Стокгольма важливі документи, замордували москалі — з наказу «московського дипломата» Михайла Бестужева-Рюміна [73, с. 335].
На початку лютого 1919 року Володимир Сінклер виконував обов'язки помічника начальника штабу Дієвої армії УНР. Влітку отримав нове призначення — начальника штабу Наддніпрянської армії. Значною мірою завдяки його керівництву 30 серпня визволили Київ. Командував Сінклер штабом і в тяжкі часи відступу зі столиці та перебування армії у «трикутнику смерті» у листопаді — грудні 1919 року. На початку 1920 року він на чолі делегації вів переговори з Польщею про бойову співпрацю, а у липні Сінклер очолив Генеральний штаб української армії. Коли на еміграції у лютому 1921 року генштаб було розформовано, генерал увійшов до складу Вищої військової ради. Поляки пропонували Сінклеру перейти на відповідальні посади у польському війську, але він відмовився [130, с. 58].
1924 року Армію УНР і табори в Польщі було розформовано. Володимир Сінклер переїхав до міста Сосновєц у Шлезьку. Володіючи французькою мовою, влаштувався у французько-бельгійській копальні службовцем. Брав участь у громадсько-політичному житті української громади. Товаришував із професором Іваном Фещенком-Чопівським, міністром торгу і промисловості уряду УНР і головою Ради Республіки. Обидва були членами Українського національного об'єднання. Разом у березні 1945 року в Катовіцах і потрапили до СМЕРШу.
Фещенко-Чопівський і Сінклер були не такі обідрані, як Василь Прохода, бо до Лук'янівської в'язниці потрапили прямо з Катовіц, уникнувши «щастя» контактувати з блатним елементом.
«У генерала Сінклера було слабке серце, — згадував Василь Прохода. — Мені довелося лежати на підлозі поряд з ним. Він часто скаржився на болі в серці, сумно висловлюючи свої думки: «Не витримаю я на старості літ цих тюремних тортур. Не знаю, що сталося з моєю дружиною. Може, й її ці «великодушні» переможці посадили також до в'язниці… Мабуть,
