Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Я попрямував до нього. Біля дверей стояло кілька людей, серед них я упізнав Гаррі. Відважний хлопчик не побоявся спуститися туди вночі. Раптом він махнув рукою, показуючи на мене, і відразу ж один із чоловіків зник у будинку, щоб із рушницею в руці вийти мені назустріч.
— Стійте! — наказав він загрозливо. — Що ви тут забули? Забирайтеся звідси або дістанете кулю.
— Я прийшов запропонувати вам мою допомогу, — спокійно відповів я.
— Знаємо ми вашу допомогу, — засміявся він. Його голос не провіщав нічого доброго.
— Дозвольте мені сказати кілька слів Гаррі.
— Він не хоче вас бачити, тому я не пущу вас до нього.
— Але я хочу дещо віддати йому.
— Не брешіть! Який подарунок можете ви зробити Гаррі? Ви боягуз і покидьок, це ви підпалили нафту!
Мені аж дух перехопило від такого несподіваного й несправедливого обвинувачення. Від здивування я й слова вимовити не зміг на своє виправдання, і, мабуть, моє мовчання сприйняли як визнання провини, тому що чоловік на березі додав:
— Ви злякалися розплати? Забирайтеся геть!
Він прицілився у мене, і я нарешті зумів заговорити:
— Ви геть розум стратили! Не було ніякого підпалу. Нафта вибухнула, бо у неї потрапила іскра від свічки. Нещастя сталося через ваше недбальство.
— Не намагайтеся виправдатися! Геть звідси, або буду стріляти!
— Хіба став би я з ризиком для свого життя рятувати хлопця, якби підпалив нафту сам?
— Якби ви справді хотіли нам допомогти і не втекли, як останній боягуз, вціліли б усі. Ідіть і подивіться на обгорілі трупи. Це діло ваших рук! Тож тримайте нашу подяку.
Він вистрілив у мене. Обурений до глибини душі несправедливим обвинуваченням, я стояв як укопаний і навіть не здригнувся. Саме це й урятувало мене, бо чоловік промахнувся, а якби я намагався ухилитися, то, напевно, потрапив би під кулю. Моя рука потягнулася до револьвера, щоб відповісти кривдникові влучним пострілом, але я зумів стриматися. Повернувшись до нього спиною, я повільно побрів угору стежкою, скочив на коня і поїхав. Коли людину, яка ризикувала життям для порятунку ближнього, звинувачують у злочині, їй залишається хіба мовчки піти геть.
Через кілька днів потому я дістався до прерії Ґревел, де мені ще цілий тиждень довелося чекати на Віннету. Їжі не бракувало, бо дичина там траплялася на кожному кроці, та й нудьгувати чи почуватися самотнім було нíколи: навколо нишпорили зграї індіанців сіу[69], і я час від часу мусив рятуватися втечею, заплутувати сліди й ховатися, аби вони не знайшли мене. Коли ми нарешті зустрілися з Віннету, я розповів йому, що в прерії господарюють червоношкірі ворожого племені, і він запропонував покинути негостинний край та відвідати Вогняну Руку. Я охоче погодився, бо давно мріяв познайомитися з легендарним вестменом і багато чого навчитися від нього. Але шлях був небезпечним, у чому ми переконалися вже наступного дня, побачивши сліди індіанця, імовірно розвідника. Я уважно оглянув їх. Скидалося на те, що кінь червоношкірого був прив’язаний до вбитого в землю кілочка, бо вищипав навколо всю траву. Його господар лежав поруч і бавився сагайдаком зі стрілами. Одна зі стріл зламалася у нього в руці, але він, всупереч звичаям червоношкірих, не спромігся зібрати уламки. Я підняв їх і роздивився: стріла призначалася не для полювання, а для війни.
— Червоношкірий вийшов на стежку війни, — сказав я, — але він молодий і недосвідчений, інакше постарався б зібрати всі уламки й витягнути з землі кілок. Та й сліди його ніг менші за сліди дорослого чоловіка.
Ми ще раз оглянули відбитки його ніг. Вони були чіткі, з твердими краями, які ще не обсипалися, а прим’ята трава ще не встигла випростатися, отже, він зовсім недавно подався звідси.
Ми йшли по сліду, поки тіні не подовжилися і не стало смеркати. В’їхавши на один із пагорбів, я витягнув підзорну трубу і глянув у неї. Мені пощастило — я відразу ж побачив довгу пряму лінію, що тягнеться зі сходу до найвіддаленішої точки на заході. Зрадівши, я передав трубу Віннету і показав, куди треба дивитися.
— Мій брат знає, що це таке? Це схоже на стежку, але ніяке стадо бізонів і жоден загін червоношкірих не залишить у прерії такого сліду, — запитав я.
Віннету відірвався від підзорної труби і здивовано подивився на мене:
— Це стежка для вогняного коня. Ще сьогодні ми будемо там.
Він знову підніс трубу до ока, розглядаючи наближену оптикою колію. Раптом він різко зістрибнув із коня і швидко спустився разом із конем із пагорба. Знаючи, що Віннету нічого не робить без серйозної причини, я, не замислюючись, рушив за ним.
— Там, біля дороги, по якій біжить вогняний кінь, лежать червоношкірі воїни, — пояснив він мені, коли ми зупинилися. — Вони сховалися за пагорбом, але я помітив їхніх коней.
Ми зробили правильно, коли пішли з нашого попереднього місця на пагорбі, де нас легко було помітити. І хоч відстань була занадто великою навіть для гострого зору індіанців, не можна було виключати й можливості, що й вони мають підзорну трубу. Останнім часом я бачив такі труби в багатьох червоношкірих. Технічний прогрес не стоїть на місці, і хоча він
