Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

Громова Хмара з племені чорноногих. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.

— Мене не обходить ваш гаманець. Якщо справді маєте достатньо грошей на хорошого коня, то йдіть до продавця коней. А мого облиште, будь ласка.

— Ви нахаба й негідник! Обідранець, у якого ноги визирають із дірок у чоботях, повинен радіти, що йому не доведеться красти або грабувати, щоб купити нове взуття!

— Шановний Емері Форстер! Висловлюйтеся, будь ласка, обережніше! Ви сказали, що ціна моєї голови й шапки на ній не вища за жменю пороху для одного пострілу. Та не варто сподіватися, що й за вашу голову ціна вища. А крім того, вважайте на те, що людина, про яку ви думаєте найгірше, може бути швидкою на розправу.

— Не так швидко, шановний! Тут вам не прерія, де кожен волоцюга або грабіжник може робити все, що йому заманеться. У Нью-Венанґо єдиний господар — я, а хто мене не слухається по-доброму, послухається з примусу. Я назвав остаточну ціну. Віддаєш коня чи ні?

Кожен поважний вестмен давно вихопив би вже зброю у відповідь на таку поведінку Форстера, але я людина миролюбна, тож лише бавився, дивлячись на його витівки. Я поводився стриманіше, ніж зазвичай, ще й з огляду на присутність хлопця. Якби ми з Форстером були сам на сам, я б із ним розмовляв по-іншому.

— Ні, — відповів я спокійно і впевнено. — Відпустіть коня!

З цими словами я простягнув руку до Ластівки, але Форстер не хотів відпустити повіддя і з несподіваною для мене силою викинув уперед ліву руку і штовхнув мене так, що я ледве встояв на ногах. У ту ж мить упевнений у безкарності нафтовий король скочив у моє сідло і крикнув:

— Емері Форстер може купити коня навіть тоді, коли його не продають. Я міг би взяти твого коня і так, але я благородна людина, тому сідай на мого коня, він — твій. У магазині можеш взяти, що хочеш, я оплачу увесь рахунок, а триста доларів чекають тебе в будь-який час. Поїхали, Гаррі, з ним більше немає про що говорити.

Не озираючись, Форстер вирушив геть, а хлопчик залишився на місці, пильно розглядаючи мене. Переконавшись, що я не кинувся силою відбивати свою власність, як, на його думку, зробив би кожен вестмен, він із презирством процідив крізь зуби:

— Чи знаєте ви, що таке койот?

— Так, — відповів я абсолютно спокійно, хоч і здогадувався, чому він поставив таке безглузде питання.

— І що ви про нього думаєте?

— Боягузлива тварина, яка тікає від собачого гавкоту.

— Ви так легко відповіли на моє запитання, тому що ви… і є койот!

Щоб висловити своє презирство до мене, він підняв коня на диби, повернувся до мене спиною і поскакав слідом за «єдиним» господарем Нью-Венанґо.

Я мовчав, бо вже мав план і знав, що Ластівка не залишиться в руках зухвальця. Потай я сподівався й на те, що, поки мустанг буде у Форстера, я зможу ще раз побачити Гаррі і, можливо, розгадати його таємницю. Вимовлені зопалу слова хлопчика годі було вважати як образу.

Чоловіки, які стояли біля входу в магазин і прислухалися до нашої суперечки, пожвавилися. Один з них, рудий ірландець з обличчям пияка, підхопив за вуздечку коня Форстера, прив’язав її до конов’язі й підійшов до мене з нахабною посмішкою.

— Не шкодуйте про свого скакуна, сер, — сказав він. — Ви на ньому добре заробите. Ви до нас надовго?

— Я не збираюся тут затримуватися. А ви часом не власник цього знаменитого магазину?

— Так, це я, сер. Чим можу допомогти? Мій заклад справді знаменитий, бо завжди знайдуться охочі випити бренді. Можливо, вам пощастило, що прибули сюди.

— Чому?

— Зараз усе поясню, сер. Ви можете залишитися в мене не тільки сьогодні, завтра й післязавтра, але й назавжди. Я саме шукаю слугу, який, діставши стусана під зад, не спішить поквитатися з кривдником. Якщо ти торговець або шинкар, то честь не завжди приносить вигоду, радше навіть шкодить. Я щойно бачив, що змовчати вам не важко. Попрацюйте у мене, стусани будете мати не кожен день, а на чайових заробите.

Звичайно, слід було б відповісти хорошим ударом на таке нахабство, але його пропозиція не так розлютила, як розсмішила мене. Я мовчки зайшов у магазин і так само мовчки вибрав потрібні мені речі. Коли я запитав про ціну, торговець із подивом втупився на мене і вигукнув:

— Невже ви не чули, що Емері Форстер обіцяв за все заплатити? Повірте, він дотримає слова, і можете взяти все, що тут у мене є, навіть якщо не маєте ні цента.

— Красно дякую, але мені доведеться відмовитися. Я звик за все платити сам. Тим більше, що я не збираюся користуватися грошима конокрада.

Крамар спробував щось заперечити, але, побачивши жменю золотих монет, які я дістав із-за пояса, подивився на мене з повагою. А потім заспівав неймовірну ціну за свій крам. Почався торг, у якому мав виграти той, у кого більше хитрощів та нахабства. Зрештою, ми домовилися, і за чималі гроші я став власником нового траперського костюма, запасу бекону, кави, бобів і важкого мішечка з порохом і кулями.

Тим часом стало сутеніти, на долину опустилася непроглядна темрява, і оскільки я не хотів зоставатися в задушливій кімнаті, яку мені запропонували, то закинув за спину мішок з усіма своїми припасами та пожитками і вийшов у двір з наміром відвідати Форстера й дати йому урок «закону прерії».

Проходячи повз річку, яка зміїлася поміж стрімких стін яру, я звернув увагу