Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
— Вперед, Ластівко! — хрипким, ледь чутним шепотом підганяв я коня. Жар обпікав губи, і говорити ставало все важче. На щастя, кінь і без примусу летів стрімголов і легко виніс би нас в безпечне місце, якби на нашому шляху не виросли скелі. «У річку!» — промайнуло у мене в голові, і я, пришпоривши й так збожеволілого коня, скерував його до води. Хвилі зімкнулись над нами, освіжили наші обпалені тіла і додали нових сил. Спина Ластівки вислизнула з-під мене, але це було вже неважливо — річка несла палахку нафту, і вогонь наганяв нас. Ніколи в житті мені не доводилося плисти так швидко. Я навіть не плив, а, працюючи однією рукою і ногами, викидав тіло з води, щоб зараз же знову зануритися в неї. Другою рукою я притримував хлопчика, що знепритомнів і судомним рефлексом потопельника вчепився у мій одяг.
Вогонь просвічував річку до дна, і на дні мерехтіли неймовірно красиві відблиски, вони й нагнали на мене страху. Раптом поряд почулося пирхання. «Ластівко, мій вірний мужній товаришу, ти не кинув нас! А ось і берег… Там я знову сяду в сідло…»
Вибравшись із води, я поклав Гаррі на спину Ластівки, але застрибнути в сідло мені забракло сил. Лише з третьої спроби, закликаючи на допомогу Бога й усіх святих, я зумів навіть не сісти, а виповзти на коня.
Мені вже було однаково, куди ми скачемо, я повністю поклався на інстинкт тварини. Мої очі, здавалося, плавилися у своїх орбітах, а світло припалювало мозок. Язик вивалився з почорнілих губ, у всьому тілі було таке відчуття, ніби я обернувся в півзотлілу ганчірку, ще трохи — і стану попелом, який розвіється по світу легеньким подувом вітру. Кінь хрипів і стогнав піді мною майже по-людськи. Він мчав угору по камінню, перестрибуючи через ущелини, валуни і провалля, дивом не зриваючись донизу, а я лежав на ньому, обхопивши його правою рукою за шию, а лівою підтримуючи хлопчика. Останнім, неймовірно великим стрибком кінь виніс нас на рівнину й зупинився. Я повільно сповз на траву і завмер, жадібно ковтаючи свіже повітря, не здатен поворухнутися. Надзусиллям я втримався, щоб не зомліти. Віддихавшись, я підвівся, долаючи біль в обпеченому тілі, і обійняв вірного Ластівку за шию, кінь тремтів. Я цілував його, як наречений цілує молоду в хвилину щастя.
— Дякую тобі, дякую! — бурмотів я коневі, тремтів усім тілом від утоми. — Ти врятував нас обох! Я ніколи цього не забуду!
Небо горіло кривавими спалахами, суцільною стіною стояли над долиною густі чорні хмари з пурпуровим відблиском. Але я не мав часу роздивлятися краєвиди. Гаррі, блідий як полотно, лежав на траві переді мною, все ще стискаючи в руці мій ніж. «Він мертвий, — із жахом подумав я. — Він захлинувся у воді, коли я намагався врятувати його від вогню!»
Мокрий одяг прилип до худенького тільця. Я схилився над ним, відкинув волосся з холодного, як мармур, чола, розтер скроні і притулився ротом до його губ, щоб вдихнути повітря у груди. Я намагався робити все, що міг, але почувався цілком безпорадним.
Нарешті хлопчик здригнувся, чхнув і почав дихати. Серце билося в його грудях часто й нерівно, але все ж билося! Він повільно розплющив очі і подивився на мене поглядом вихідця з того світу. Але через хвилину його мертвий погляд ожив, і він схопився на ноги, дико озираючись.
— Де я? Що трапилося? Навіщо ви мене сюди притягли? — скрикнув він.
— У долині пожежа, але вам ніщо не загрожує. Ми в безпеці.
Від звуків мого голосу й вигляду диму та полум’я в долині він таки отямився.
— Пожежа в долині? Боже мій, там усе горить! Де ж Форстер?
Згадавши про те, що його родичам загрожує смертельна небезпека, він накинувся на мене з докорами та образами:
— Ви — підлий боягуз! Ви — койот, який тікає від гавкоту собак! Чому ви не врятували всіх? Ви цінуєте тільки власну шкуру, тому я зневажаю вас і повертаюся до них.
Він відвернувся від мене і пішов геть, але я схопив його за руку.
— Зупиніться! Ви йдете назустріч власній загибелі. Їм уже ніхто і ніщо не допоможе.
— Відпустіть мене! Я не можу мати нічого спільного з боягузливим койотом.
Він вирвав руку і кинувся бігти, залишивши в моїй долоні якийсь невеликий предмет. Я підніс його до очей. Це був перстень, який зісковзнув з його пальця. Я побіг за ним, але хлопчик уже зник серед крутих скель. Я не ображався на нього, він був ще дуже юний, і страшна картина розгулу стихії позбавила його здатності притомно міркувати, тому мені не лишалося нічого іншого, як влаштуватися на траві й дочекатися світанку, щоб не зламати собі шию під час спуску в темряві по скелях.
Від утоми й пережитого мене трусило. Долина, де все ще лютувала нафтова пожежа, здавалася мені пеклом, з якого мені дивом вдалося вирватися. Мій одяг, зачеплений вогнем, розпався на клапті. Витягнувши з притороченого до сідла мішка новий костюм, я натягнув його. Цей костюм залишився цілим, бо намок.
Ластівка лежав поруч, важко дихаючи і не доторкаючись до трави, якої там було досхочу. Тварині дісталося не менше, а може, й більше, ніж мені. Але що сталося з мешканцями долини? Це питання не давало мені заснути, хоч сон і відпочинок були вкрай потрібні перед далекою дорогою.
Я всю ніч не стулив очей, час від часу вставав і підходив до краю провалля. Вогонь трохи вщух, але від цього картина, що розгорталася переді мною, не стала менш страхітливою. Зі свердловини бив фонтан вогню заввишки зо тридцять футів, нагорі він розсипався на окремі струмені й тисячі іскор, палахким водоспадом линув донизу, просто в річку, перетворюючи її на потік полум’я.
Так тривало до ранку, і вогонь не сила було
