Галка - Павло Федорович Автомонов
Спостережний пункт надто зручний. З нього можна контролювати і вузькоколійку, і рокадну дорогу, уздовж якої протягнута телефонна лінія, і шосе Рига — Псков, найважливішу магістраль Латвії. Стратегічне значення цього пункту для діяльності групи Кудрявого було очевидним, і хлопці робили все, аби їхній пагорб не був виявлений межа кеті, німецькою розвідкою чи айзсаргами, фашистськими молодчиками-штурмовиками колишнього президента Латвії Ульманіса.
Рух на шосе пожвавішав. Це і спонукало Кудрявого сьогодні прийти до шосе у погонах німецького офіцера. Галка був одягнений у кітель із солдатськими погонами. Командир прихопив шкіряний плащ, знятий ще влітку з одного фашистського майора, котрий полював на кізок. Була в них на ланцюжку й «підкова» з написом «Фельджандармерія». Готичні літери німці ще й фарбують фосфором, щоб світилися у пітьмі. За «підковою» ходили далеченько, щоб не видати спостережного пункту.
Побачивши Кудрявого у хромовому пальті й з «підковою» на грудях, Орел і Короп здогадалися, що задумав командир.
— А як же ми?
— Доповідайте! — нагадав про діло Кудрявий.
— Біси-анцихристи не відступають, а драпають на Ригу! — відповів Орел. — Ось поглянь… — показав папір, помережаний паличками, ніби вирваний аркуш із зошита першокласника. — Дві сотні критих автомашин, чотири обози по сто і більше підвід, до тридцяти гаубиць…
— Ніяких конвертів поблизу шосе не знаходили?
— Тут німці не зупинялися. Пройшли ми до самої залізниці, потім — в інший бік з кілометр. Ніде, нічого.
— Не драпають німчики, а передислоковуються на оборонний рубіж «Сігулда» або «Цесіс», — зауважив Кудрявий.
Він склав радіограму і передав аркуш Коропу.
— Прийдеш на базу, одразу зашифруй і передай…
Короп не відповів, тяжко зітхнувши. Він став роздратованим: далися взнаки і перше, і оце друге, вже шестимісячне, завдання. Та Кудрявий не звертав уваги на іронію, насмішки друзів:
— Передай зараз же. Вони передислоковуються, а не драпають. «Лев оборони» Модель вірний своїй тактиці.
— Передам! — відповів Короп. — Будьте обережні. Піхотні підрозділи висилають уперед, по обидва боки шосе, своїх патрулів.
— Точно. Два біси-анцихристи пройшли поруч. Один ледве на вухо не наступив нашому. Добре, що Короп хріп, а німці звернули до шосе…
— Все підначуєш старика, піжон!
— А чому ж не повеселитися? Наші вже розірвали пащу «Пантері», відрубали передні лапи під Псковом і Островом, моє рідне місто в Естонії визволене! Тріснула й лінія «Марієнбург».
— Т-ш-ш… — притулив палець до губів Короп. — Тебе тільки зачепи. Прийдуть наші — більше з тобою ні в тил німецький, ні на фронт…
— Ідіть на базу. Льонька й Арвід кашу пшеничну приготували з останньої пачки концентрату, — сказав командир.
— А тут комусь же треба й прикривати тих, хто вийде на шосе? — хотів залишитися Орел. — Нехай Короп один іде на базу.
— Ідіть удвох.
— Не по-божому. Ви полюватимете на «язика», а ми кашу їстимемо? — стояв на своєму Орел.
Кудрявий, поміркувавши, сказав: — Прийдете вдосвіта!
Орел і Короп спустилися з горбика і шугнули в чагарі. Стежка виведе їх до просіки, по якій їздять і ходять латиські селяни: хто за дровами і хворостом, хто дерти лико.
Поклавши автомати біля себе, Кудрявий і Галка лягли на землю, спершись на лікті. Попереду поблискувала смужка асфальту. Машини, тягачі, інша військова техніка й обози, що проходили в обидва напрямки, були немов на долоні.
— Щось муляють ~ оці трофейні чоботи! — скривився Кудрявий і заходився роззуватися.
— Німці не ходять босими в дитинстві. У них високий підйом! Взував би свої кирзові… — сказав Галка.
Кудрявий роззувся:
— Поки не сіло сонце, хай погріються ноги.
— Ніжиш ти свої ноги, — Галка дивився на литку правої. — Від гадючиного жала й сліду не лишилося?
Кудрявий зітхнув:
— Якби не ти, хоч у висок…
Кудрявий пригадував той сонячний весняний день на цьому ж спостережному пункті. І тоді він роззувся, закотивши холоші до коліні нехай загоряють ноги. І придрімнув. А з болотяних чагарів виповзла погрітися на пагорб гадюка. Сонний Кудрявий перевернувся на бік, спиною до змії, і та не витримала такої зневаги й ужалила його в литку. «Вона ж отруйна! Я пропав!» — вигукнув перелякано. Гадюка, звиваючись, шугнула у чагарі. Не роздумуючи, Галка припав до литки командира і став висмоктувати кров на місці укусу змії. Потім виплюнув. І отак тричі — смоктав і випльовував, поки не посиніло навколо ранки. «Боляче?..»— «Мабуть, від твоїх зубів». — «Нудить від твоєї крові!..» — «Ще смокчи. Це ж смерть яка ганебна! Не від кулі, не від снаряда, а бід жала гадюки!»
І Галка знову прикладався, як до джерельця, устами, з тою різницею, що вода джерела додавала сил, освіжала нутрощі, а рідина, що її висмоктував із жили свого командира, потрапляючи на язик, була бридкою. «Вже нічого не лишилося від того укусу!» — заспокоював Галка. «Ти певен?» — «Може, вона й не отруйна…» — «Ще скажеш, що то вуж!..» — «Ні, не вуж. Вуж з жовтими плямами на голові, а в цієї гадини нема плям. Прийдемо на базу, вип'єш сто п'ятдесят грамів, і шнапс тобі перекаламутить усю кров!» — «Тобі смішки. А я можу загинути ні за що ні про що!» — «Заспокойся, Серьожо! — звернувсь Галка по імені до командира. Ми
