Галка - Павло Федорович Автомонов

— А те, що ви не німці і не власовці. Ви ті… — вона перейшла на шепіт. — З неба.

Я спробував заперечити. Та вона підняла руку — мовляв, змовкни.

— Яку б одежу ти не одягав, сину, тебе все одно видно, що ти радянський хлопець!

Я почервонів: ось тобі й конспірація.

— Ви циганка-ворожка? — запитав Кудрявий.

— Поживете стільки, як я, теж розбиратиметеся в людях! — відповіла дипломатичним тоном хазяйка.

— А чоловік ваш не впізнав нас?

— А-а! — махнула недбало рукою хазяйка. — Ведмідь! Звідки знати йому тонкощі душі людської?..

— А ви бачите нашу душу?

— Так. Вона у ваших очах, щирих і добрих, хоч як не напускаєте на себе гримасу зла. Ви добрі, а значить — не німці, не оті бандити-власовці й айзсарги… Що вам потрібно? Хліба? М'яса?

— Ні. Нам потрібно знати, які частини зараз проходять через Карве, Кранці, Апе до Пскова і до Риги. Німецький мурашник розворушений, — сказав тихим голосом Кудрявий. — Підіть самі, пошліть доньку продавати німцям молоко.

— Або щось міняти на мило, на сірники, — додав я.

— Вірите своєму Мельдеру, пошліть його. Нехай поїде в місто, — просив Кудрявий.

— Коня німці забрали.

— Нехай пішки… Нам треба знати про Цесіс.

— А що, руські зупинилися за Псковом?

— Зупинилися тимчасово… Нам треба побільше відомостей про війська фашистів, — сказав Кудрявий. — Цим ви допоможете Червоній Армії на фронті, прискорите прихід наших. А ми вас не забудемо!

— Я все зрозуміла, товариші чекісти.

— Ми не чекісти. Ми звичайні розвідники.

— Звичайні? А літаки вже котрий раз літали до вас, скидаючи щось на парашутах. Звичайні? Без таких, мабуть, не обійтися вашим там, на фронті… — відповіла господиня.

Ми перезирнулися. Все знають. Та і як не знати, коли ми Э цих краях не день, не тиждень, а вже чотири місяці. Знають про нас ці Мельдери, як, мабуть, й інші хуторяни, як і та молодиця, що відрахувала з останніх сірників «фюнф», ще й посміхнулася, мов змовниця. І це коли поруч комендатура, стани місцевих фашистів-айзсаргів, коли у кількох кілометрах зализував рани бандит Кротов.

— Що скажете про лісника? — спитав Кудрявий.

— Його треба боятися. Але боїться і він, що прийдуть руські і треба відповідати, якщо напакостить вам, — пояснила господиня. — Я до німців носитиму молоко. Та як передати про побачене, узнане?

— Ви проведете нас до лісу. Там під якимось деревом кластимете у банку папірці, — сказав Кудрявий.

— Мудрої — всміхнулася господиня і обняла мене за плече. — А мама твоя де?..

— На Україні.

— Знаємо, що є такий край. Деякі наші латиші воювали у громадянську, — зітхнула вона.

У цю хвилину вона нагадувала мою матір. Тільки очі в мами карі, а в неї — синюваті.

З третьої кімнати вийшов Мельдер, і дружина сказала йому, щоб той частіше виходив на подвір'я і дивився, чи не йдуть німці від сусіднього хутора. Чоловік мовчки кивнув головою. Він був старіший від неї років на десять, видно, дуже любить свою дружину. Слово її — закон.

— Ви її не дуже слухайте! — раптом змовницьким голосом сказав Мельдер, притуливши палець до уст. — Вона у нас комуністка!

— Як комуністка? — здивувався я.

— Німці й айзсарги її так називають, — пояснив чоловік.

Тепер усе зрозуміло. Для Мельдера ми вже були не отими невідомими, як у першу хвилину зустрічі. Його дружина ніколи б стільки й пошепки не розмовляла ні з німцями, ні з власовцями чи ульманівцями. З тими мова у неї коротка. А зараз вона воркувала, як з добрими знайомими й однодумцями. Тепер не лише доньці і молодій гості стало Зрозумілим, що мати бесідує з чекістами — «божими янголами», а й Мельдеру, котрому не так і легко розібратися, хто червоний, хто коричневий, хто за Ульманіса, хто за якогось там руського генерала Власова.

Мельдер підморгнув:

— Ідіть до дівчат. А я на пост! — і виструнчився на кривих, схожих на хомут, ногах, козирнувши своїй комуністці.

Дівчата Ада і Рита, побачивши нас, підвелися і привіталися. Рита (Кудрявий знав раніше доньку Мельдера — Аду) стала бренькати на гітарі. Ада підспівувала ламаною російською мовою. Потім Рита прочитала строфу з вірша «Белеет парус одинокий» Лермонтова.

Старий Мельдер їм сказав, що ми росіяни, і дівчата хотіли довести, що знають мову Лермонтова.

Ада, білява, довговолоса, мабуть, як і мати у молодості, голубоока й з хитруватою усмішечкою, здавала карти. Я грав з Ритою, чорнявою, з великими очима, які вона навмисне примружувала. Про всяк випадок Кудрявий відчинив вікно, що виходило на ліс. Пістолети ми переклали у праві кишені піджаків.

— А ти казав, що за людьми скучив, — мовив Кудрявий, нахилившись до мене.

— Рита! Хто ви? — запитав я.

— Вчителька.

— Географію знаєте?

Дівчина почервоніла.

— Скільки населення в Канаді?

— Вісім або десять мільйонів, — непевно відповіла Рита.