Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

От звідки йде ця вода! Ось чим пояснити це страшне ревіння!..

Раптом він помітив на воді щось чорне.

«Що це, їжак чи мертва лиска?» подумав хлопець.

Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.

— Та це ж чиясь шапка! — здивовано скрикнув він. — Як вона сюди потрапила?..

Зломивши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг її на берег.

Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки і, вирвавши її з рук Камо, старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.

— Адже це шапка Грикора! — скрикнув Камо. — Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?.. Може, його понесло в глибину скелі?..

Шапка зіпсувала гарний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений повернувся він до човна, на якому колись Грикор вивів слова: «Теплохід кум Мукел», і поплив до острівця, де залишив Асмік і діда.

— Ну, ну, що там було?.. Ревіння ми чули. Це він на тебе ревів?.. — потоком нетерплячих запитань обрушилась на Камо Асмік. — Що ти бачив? Який він?

Асмік хотілось одержати відповідь на всі запитання разом — таке велике було її нетерпіння.

— Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, я його сфотографував, — сказав Камо. — Але, дідусю, все це дурниці. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою надіслали нам з Чорних скель.

— Оце так штука! Виходить, стовп, що піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? — щиро здивувавшись, запитав старий мисливець.

— Так, так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.

— Значить, це не вішап?

— Дідусю, який вішап? Все вже ясно.

— А хто ж кричить?..

— Ревіння зв’язане з водою… Але краще ми про це в Арама Акопяна і Армена запитаємо, вони докладно з’ясують, чим воно викликане.

— Звичайно, вони з’ясують. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? — наївно запитала Асмік.

Старий мисливець замислено погладжував бороду.

Всі його вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалося в голові.

— Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… — з недовір’ям похитав головою старий.

— А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття і не радієш? — запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.

— Знаєш що… я шапку Грикора впіймав у озері. Погано це…

Він дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора.

— Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера. Боюся, чи не сталося чогось з Грикором!

— Грикор упав у підземний потік?.. — злякалася Асмік. — Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? — і дівчина стрімголов кинулась до човна.

Вони гребли що було сил, досадуючи, що їхній шлях перетинали водорості, які заповнювали протоки.

Ось, нарешті, і найкоротша в світі річка і будиночок рибалок на березі.

Камо і Асмік вистрибнули з човна і побігли в село.

На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. На їхніх обличчях був сум.

— А де Грикор? — з тривогою в голосі запитав Камо.

— А хіба він не виплив в Гіллі? — питанням на питання відповів Сето. — Це що, його шапка?..

Очі Асмік наповнились слізьми.

— Ну, годі!.. Не змушуй дівчину плакати, — звернувся в бік снопів Армен.

З-за снопів, що стояли в полі, показався чуб Грикора.

Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї.

— Ти живий, Грикоре, живий? — допитувалась вона, оглядаючи товариша з усіх боків.

— Не плач, моя рідненька, Грикор не з тих, що вмирають даремно, — сказав він, ніжно погладжуючи голову Асмік. — Дурний я, чи що, щоб покинути цей прекрасний світ, землею вкритися чорною?..

Утираючи сльози, напівсердячись, напівеміючись, Асмік смикала його за волосся.

— Боляче! — верещав Грикор, але щасливо посміхався. — Дякую тобі, господи! — жартував він, звівши до неба очі, як дід Асатур. — Виходить, і за мною є кому плакати… Ну, що, Камо, випливла солома в озері?.. Адже ми чули, як цей чортяка репетував…

— Ревіння ми почули рівно через сімнадцять хвилин після того, як пустили воду, — сказав Армен. — В цей час ми вже підходили до села.

— Твоя мати, певно, галас зчинила знову, як почула ревіння вішапа? — сміючись, запитав Камо у Сето.

— Ну, звичайно, зчинила, — відповів за нього Грикор, — зараз же полізла на дах і давай руками махати, бити себе по колінах і на допомогу кликати…

— А ви?

— Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, — сказав Артуш.

— Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як на твою думку, що це викликало ревіння? — звернувся Камо до Армена. — Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, — показав він на діда Асатура, — йде від цього шановного старика, а друге, — повернувся він до Асмік, — від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку, зводяться до того: «Чому вода, Що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? «Чому вода, що тече з джерел, не робить «бо-олт… болт… бо-олт?»

Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Запитання діда Асатура: «Чому