Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися.

— Досить! — нарешті відірвався од джерела Ашот.

Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи.

— Гагік, ти забуваєш про нашу умову, — сказав Ашот. — Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань!

Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали.

Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини — солі.

— Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, — мовив Ашот.

— Я віднесу, — висловив бажання Асо і підвівся.

Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери.

Ашот і Асо переглянулись.

— Ти багато взяв, викинь половину! — спинив його Ашот.

Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку.

Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, — не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо…

Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами.

І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», — поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору.

Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, — один як палець, — блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!..

— Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! — ще з порога закричав Гагік.

— Сіль!.. Сіль!.. — одночасно пролунали два голоси.

І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом:

— Сіль, сіль, сіль!..

Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит

Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?

Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!

Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.

— Що трапилось? — здивувався Ашот.

Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.

— Вовна? Ну й що ж?

— А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла.

Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав:

— Де ти її знайшов?

— Там наверху, в кущах.

— Ходімо туди! Це вовна свійських овець.

— Ні, чекай. Ось що я придумав. — сказав Асо. — Коли тут є вівці, то вони неодмінно повинні приходити до джерела, до води… Давай пошукаємо їхні сліди.

Навколо джерела грунт був кам’янистий, і ніяких слідів не лишалося. Хлопці відійшли трохи, далі і почали уважно оглядати місцевість. До джерела спускалася стрімка скеля, за якою була балка. В балці ще лежав сніг. Чим далі Ашот і Асо сходили по ній на гору, тим вона ставала вужчою, переходячи, нарешті, в ущелину. На дні цієї вузенької ущелини хлопці й знайшли стежечку, протоптану в снігу тваринами, що приходили до води.

Схилившись над слідами, Асо приклав руку до рота і прошепотів:

— Троє. Велика вівця, ягня і молодий баран.

Досвідченому пастухові неважко по слідах копит визначити, які це тварини, скільки їх, якого приблизно вони віку і навіть розміру.

— А чи не з’їв твоїх овець ведмідь? — запитав Ашот.

— Коли ж? Ведмідь тільки недавно забпів сюди. Коли б він прийшов раніше, ми його давно помітили б. Учора він був ситий. А сліди овець свіжі. Ось глянь: вранці вівці зійшли до води, попили й пішли назад. Мабуть, вони так само, як і дикі, десь ховаються.

— Звичайно, інакше еони б не вціліли. Ходім, Асо, мені кортить довідатись, що це за вівці.

І Ашот з Асо почали дертися схилом вгору до невідомого сховища тварин.

Про те, куди привели полонених сліди овець

З слідів було видно,