Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян

Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.

— Грикор-джан, і ти прийшов?..

Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий — такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.

— Чоловікам плакати не личить, — добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху свою довгу бороду. — Доброго здоров'я, айгедзорці!.. — привітався він, підходячи ближче.

Любимий собака діда — Чамбар — з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.

— Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! — знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав — На радість очам нашим ти прийшов до нас.

— Хай буде ласкаве до тебе око небесне, Арам-джан, хай здійсниться твоя мрія, — відповів дід Асатур за звичаєм.

Оглянувши всіх присутніх, старий кивком голови похвалив їх. «З такими людьми багато дечого зробити можна», — говорив його погляд.

Потім дід Асатур сів на камінь і спокійно почав набивати тютюном свою стареньку люльку.

— Познайомся, Арам. Це моє левеня — внук Камо. Ти про нього, мабуть, чув. А це наш жартівник Грикор. Той, хто з ним товаришує, смутку не знає.

В обох хлопців ноги були мокрі до колін: очевидно, вони пройшли через гори в глибокому снігу.

— Пити тобі, мабуть, хочеться, дядьку Асатур?

— Звісно, Арам-джан, налий, намучились ми в горах. Але яку це ти мені воду даєш? Червону?.. Щасливі люди Араратської долини — замість води п’ють вино!.. Ну, будьте здорові! Хай кожний свою втрату знайде, хай мир буде всім! — І старий з задоволенням випив вино з великого глиняного кухля.

— А дорогою не зустріли ні звіра, ні птаха?

— Як не зустріли?.. У Хосровському лісі ці левенята разом з Чамбаром диких кабанів вигнали.

— І ти підстрілив?

— А як думаєш, не підстрілив? — зухвало глянув на нього дід.

Вино вдарило йому в голову, старому хотілось якнайпишніше розповісти про полювання на кабанів. Але, помітивши, що Арам насупився і виявляє ознаки нетерпіння, дід встав.

— Одного кабана я вбив. Та не кабана, а цілого буйвола! — поспішив він похвалитися і, не зрозумівши, чому на обличчях слухачів замість здивування грає усмішка, посміхнувся сам. Виявляється за його спиною Грикор знаками показував, що дід підстрілив мале порося…

— Де ж твій кабан? — запитав Арам, коли вони вже вирушили в дорогу.

— Дичина належить не мисливцеві, а тому, хто її з’їдає, — поважно й повчально сказав дід Асатур. — Зараз на фермі її смажать і їдять… Ну от. А тепер ти розповідай, Арам, — перейшов старий до діла, — що за історія у вас сталася? Як діти? Як усе це було?..

Вислухавши розповідь Арама, дід Асатур поцмокав язиком, похитав головою:

— Бачу, що в твого Ашота, як і в мого внука, в голові вітер гуляє. Яких тільки турбот він мені не завдав! Ну, нічого, все обійшлося. І в тебе все добре буде… Не бійся.

— Але шапка на голові у козла — як вона там опинилась? — хвилювався Арам.

— Еге, це й справді якесь чудо, — задумливо пробурмотів старий і відразу ж додав: — У нас, можна сказати, теж немало різних чудес було, та всі вони виявились обманом… На нашому Далі-дагу є чорні скелі. Завжди в них щось шуміло, гуло. Люди казали, що там пекло і в великому казані киплять душі грішників. А ось наш Камо з своїм гуртком натуралістів відкрив цю таємницю. Висадили в повітря скелю — виявилось, що під нею річка тече. Ніякого чуда! На озері Гіллі у нас віками хтось ревів на всю округу. Говорили — водяник, сатана, водяний буйвол… Теж виявилось, що обман. Просто збігав з гір підземний потік і з гуркотом вливався в Гіллі. Ні, Арам-джан, ніяких чудес нема зараз. Ми твого козла, де б він не був, знайдемо і знімемо з нього шапку. Незручно, бачиш, щоб козли в шапках стрибали.

Бадьорий тон старого до деякої міри заспокоїв Арама.

— Твоїми устами мед пити, дядьку Асатур, — зітхнув Арам.

Знайшовши сліди кіз, мисливці пішли по них, ледве пробираючись вузькими і слизькими стежками. Земля на схилах, де розтанув сніг, була ще мокра, подекуди навіть грузька, тому досвідченому мисливцеві неважко було помітити, куди тікали кози. В балках і на схилах, де ще лежав сніг, тварини залишили відбитки своїх гострих копит.

То тут, то там зупинялись кози, відпочивали, відкопували з-під снігу зелену парость, але, відчуваючи, що їх переслідують, знову зривалися з місця і мчали вперед, до неприступної фортеці — Барсової ущелини.

Мисливці переслідували кіз до полудня і, дійшовши до гірського хребта, що відділяв їх від Барсової ущелини, нарешті, зупинились.

Тут сліди кіз, що тяглися на той бік хребта, з’явилися знову на іншій стежці і вели назад, спускаючись вниз, до Араратської долини. Сліди були свіжі, бо в ямках від копитець у м’якому снігу стояла вода.

А може, це інша отара?..

Мисливці почали лічити сліди: чотири кози-матері, троє козенят, козел тільки один. Де ж другий? Чи не пішов він Диявольською стежкою, що веде до Барсової ущелини? І чи не був це той самий козел — з шапкою на голові?..

Мисливці сіли на каміння, задумались.

— Ну, як по-вашому, це та отара чи ні? — запитав Аршак.

— Мабуть, та сама. Можливо, в ущелині кози зустріли ведмедя і повернули назад. Хоча, хтозна… — Трохи подумавши, старий мисливець Асатур додав: — Вони зараз у долині сіль лижуть, ходімо!.. — І рушив уперед.