Полонені Барсової ущелини - Вахтанг Степанович Ананян
Асо правильно все визначив. Справді, тут була одна велика вівця, молодий баран і семи-восьмимісячне ягня.
— Ой, та це ж наша Чорнуха!.. Чорнуха! Чорнуха! Чорнуха! Гди! Гди! Гди! Чорнуха!.. — закричав пастух.
І вівця, що бігла позаду, почувши свою майже забуту кличку, зупинилась, оглянулась і жалібно забекала. Зупинився й молодий баран, але далеченько, посеред кам’янистої стежки, так, щоб при першій же нагоді кинутись навтіки. А ягня легкими стрибками побігло до Барсової ущелини і через кілька хвилин уже визирнуло з-за скелі. Воно, здавалось, було здивоване поведінкою матері. Чого вона не тікає від цих двоногих істот? Та ось Чорнуха повільно і спокійно пішла до своїх дітей.
— Що це за Чорнуха? — не розумів Ашот.
— Чорнуха — це вівця з нашої ферми. Торік, у квітні, коли ми переганяли овець з нижніх зимовищ, вона відбилась від отари разом з чотиримісячним ягням, бо коли овець женуть з рівнин у гори, ягнят від матерів не забирають. Ми з батьком узяли собак і пішли шукати пропажу. Шукали, шукали — так і не знайшли. Це було дивно. Якби вовк з’їв, то хоч кісточки лишилися б… А вона ось де! І на думку нам не спало шукати її тут! Бир, бир, бир! Гди, гди!.. — знову кликав пастух вівцю такими звуками, від яких у незвиклої людини мурашки побігли б під шкірою. Але Чорнуха добре знала їх; можливо, ці звуки викликали в її затуманеному мозку солодкі спогади про веселу метушню на фермі, про тисячі подруг, разом з якими вона так спокійно й безтурботно паслась на гірських луках…
— Добре, але як же вона потрапила сюди? І чому в неї знову ягня? — допитувався Ашот.
Асо тільки посміхнувся, — для пастуха це не становило загадки.
— Коли Чорнуха відстала од своїх і заблудила в горах, вона, певно, зустрілася з дикими козами, не розібралась і з переляку пустилася слідом за ними. Вівці, сам знаєш, не такі вже розумні, буває, і за вовком біжать… Кози побігли до Барсової ущелини, і вона за ними. Паслась на цілині все літо, осінь, і до зими так здичавіла, що вже могла й сама про себе подбати… А ягня це теж її.
— Молодець, Асо! — вигукнув Ашот. — Сьогодні ввечері ти розповіси про все це нашим…
Асо сором’язливо посміхнувся і змінив тему розмови.
— От здивуються на фермі, коли ми приведемо назад Чорнуху та ще й з ягнятами.
— Навіщо ми її приведемо? А їстимемо що?
Асо довго не відповідав. Потім сказав:
— Ні, в мене рука не підніметься…
— Не заріжеш ти, то я заріжу.
— І ти не заріжеш… — тихо заперечив пастух.
— Чому?
— Хіба не бачиш? У неї не сьогодні-завтра буде ягнятко.
— Виходить, і ягня в нас буде?
Ашот так зрадів, що затанцював би, якби не соромився Асо.
А вівця-мати повільно, невпевнено підходила до них. Звуки, якими закликав її Асо, стурбували Чорнуху. Що робити? Чи підкоритися наказу свого давнього господаря, чи йти назад?..
І все ж інстинкт матері переміг. Чорнуха рішуче повернула назад, і тепер уже ніякі заклики не впливали на неї.
Тоді Асо вирішив вдатися до сильнішого засобу. Він сів на камінь і, витягнувши з-за пояса сопілку, заграв чарівну мелодію, ту саму, яка примушує завмирати на місці всю отару.
Ой, овечки мої чорнобурі, Сиротлива отара моя…
Асо заграв так, що заплакало б і каміння, коли б у нього було серце.
Чорнуха зупинилась, обернулась і жалібно замекала. Ступивши кілька кроків, вона знову стала. Коли ж Асо повільно рушив їй назустріч, вівця кинулась до своїх дітей.
— Що ж нам робити, Асо? Адже в нас нема іншого шляху. Коли ми підемо тією стежкою, якою прийшли, вівці втечуть… А там небезпечно…
Хлопці розгубилися. Та поки вони стояли й роздумували, над вівцями з’явились два величезні грифи.
Вівці стрімголов кинулися назад. Тут, наскочивши на хлопців, вони звернули вбік і побігли вниз, в ущелину.
— А що коли в ущелині є звірі? Почують їхній запах, прийдуть уночі і з’їдять?.. Що ж робити, Ашот?
— Що?.. — Ашот замислився. — Розпалимо в найвужчому місці стежки вогнище…
Ягнятко і молодий баран дуже занепокоїлись, коли побачили вогонь. А на Чорнуху вогнище справило інше враження. Тепер вона майже не боялася хлопців.
— Але як же сталося, що барс, проживши кілька тижнів недалеко від овець, не зачепив їх?..
— Хто знає! В природі, як виняток, бувають і такі випадки. У Середній Азії, наприклад, мисливці знайшли качку — пеганку, яка жила з усім своїм виводком у норі лисиці, поруч з хижою сусідкою… Звісно, голодний барс не помилував би овець; очевидно, він не зустрічав їх. Адже Вівчарня відокремлена від Барсової ущелини гірською стіною, і, мабуть, цієї стіни звір не переходив.
Вівці, правда, самі щодня приходили на водопій у Барсову ущелину, але між ущелиною, по якій вони піднімались, і Барсовою ущелиною лежало довге пасмо скель, і за ним тварин важко було помітити.
Крім того, хижі звірі, особливо барси, мають звичку вдень спати. На полювання вони виходять тільки вночі. Вівці ж навпаки: вечорами забираються у свій «хлів» і дрімають там, поки не розвидниться. На світанку,
