У чорних лицарів - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
- Ви щойно казали мені про своє перебування на окупованій Україні, зокрема в Києві... Говорили, що працювали начальником особливої команди... Не радив би вам про це широко розголошувати. У галасі, знятому світовою пресою навколо процесу в Нюрнберзі над так званими воєнними злочинцями, раз у раз згадується і Бабин Яр. Якщо співставити ваше перебування в Києві... час... посаду начальника особливої команди... Ви розумієте, який напрошується висновок?
Шлітсен звів очі на Шульца. В погляді його тепер був уже не страх, а неприхований жах.
- Ви гадаєте... ви гадаєте...- затинаючись, белькотів яін.
- Так, в ході процесу можуть згадати і ваше ім'я, - невблаганно вів Фред.- Навіщо ж вам самому наражатися на неприємності зайвою балаканиною... Пробачте, що я висловлююсь так гостро, але...
- Дурниці! До Іспанії їх руки не досягнуть! - майже істерично вигукнув Шлітсен.- Навіть коли б постало питання про мене...
- Звичайно! А проте...
- Що "проте"?
- Саме вчора я переглядав італійські газети. Вони повідомляють... До речі, ось якраз одна з них! Послухайте|- Фред поволі і роздільно прочитав:
- "Як повідомляє наш кореспондент з Мадріда, велика кількість колишніх націстів, боячись відповідальності за скоєні під час війни злочини, поспішають виїхати з Іспанії до країн Латинської Америки..."
- Не збагну! Франко...
- Бідолаха Франко почуває себе не зовсім впевнено. Адже він не просто співчував Гітлеру і Муссоліні, а й допомагав їм сировиною для воєнної промисловості, його "блакитна дивізія" воювала на Східному фронті... Ясна річ, він тепер вислужуватиметься перед переможцями...
- І ви гадаєте? - хрипко запитав Шлітсен, не докінчуючи речення.
- Франко розуміє - йому не треба зараз дратувати переможців. Він, не замислюючись, може пожертвувати десятком, другим так званих воєнних злочинців, щоб задобрити союзників і хоч трохи, про людські очі, реабілітувати себе...
Задзвонив телефон. Фред неквапливо зняв трубку.
- Слухаю... Привіт! З поверненням!.. Так, у мене... Гаразд!
Шлітсен, звівши брови і всім тулубом подавшись вперед, прислухався до розмови.
- Повернувся Нунке, - пояснив Фред, кладучи трубку.- Негайно викликає вас до себе.
Спираючись обома руками на стіл, Шлітсен поволі підвівся. Нижня губа його відвисла і злегка тремтіла, на неголених сьогодні і не розгладжених електромасажем щоках виразніше позначалися борозни-зморшки.
- Доведеться йти! - втомлено й хрипко промовив він і, важко переставляючи ноги, почвалав до дверей.
Дивлячись на його згорблену спину, безсило звішені вздовж тулуба руки, напівлису потилицю, Григорій на мить уявив іншого Шлітсена: зухвалого й зарозумілого завойовника, безжального ката, який, гидливо скривившись, піднімає вгору два пальці, подаючи знак, що можна починати страшну розправу над тисячами беззахисних людей. Батько докладно розповідав, що робили такі-от шлітсени в окупованому Києві. О, тоді гер Шлітсен не думав про кару! Він впивався своєю безмежною владою над пораненими червоноармійцями, стариками, жінками, дітьми... Пишався своєю "вищістю", хизував байдужістю до сліз, волань, крові...
Сподівався на безкарність! А варт було тільки натякнути на можливість відповідальності, куди поділися і самовпевненість, і пиха! Мало не зомлів від страху. От тобі й "суперменш"!..
Із задуми Григорія вивів телефон. Дзвонив Нунке:
- Беріть мою машину 'і негайно на аеродром! Приїздить містер Думбрайт. Пробачтесь, що не міг сам його зустріти - у мене невідкладна справа.
Дорога до плато, пристосованого під навчальний аеродром школи, забрала хвилин з двадцять. Зупинивши машину біля самотнього будиночка, що правив одночасно і за службове приміщення, і за зал чекання, Григорій вийшов з машини і глянув на небо. Гнані вітром клочкуваті хмари то збивалися докупи, то знову розходилися, утворюючи раптові сині просвіти-ополонки, що на мить зникали, наче змиті величезним сірим пензлем. Погода явно не сприятлива для польоту! І справді, черговий по аеродрому повідомив - літак ще не запросився на посадку.
Не заходячи в приміщення, Григорій рушив вздовж кромки льотного поля, радіючи, що може побути на самоті, поза стінами остогидлої школи. Вітер, правда, прохолодний, як і годиться осінньому вітрові, але він не заважає плинові думок, породжених розмовою з Шлітсеном, а немов підганяє їх, несучи через гори, моря, кордони.
Далека мила Україна... Київ... Григорій бачив його ще в руїнах. Яким він став сьогодні? Газети, що надходять у розпорядження керівників російського відділу, пишуть про його відбудову. Яким же стане нове обличчя рідного міста? Чи зуміють архітектори відтворити його так, щоб поєднати старе з новим: славне минуле колиски слов'янської культури з прикметами соціалістичного буття?
Якщо заплющити очі і стати обличчям проти вітру, можна уявити себе на кручах Дніпра. Як викарбувалась у пам'яті кожна деталь широкого краєвиду, що звідси відкривається! Неповторного, тільки одному Києву властивого... Зараз там, мабуть, уже зима. Адже кінчається листопад. А може, й ні. Може, наддніпрянські парки стоять ще в золоті і багрянці, мов факели, полум'яніючи серед кришталево-чистої синяви. Адже Київ уславився тривалістю й красою своєї золотої осені.
Тут теж уже осінь. Чужа осінь. Він не помітив навіть, як вона надійшла. Бо час для нього наче спинився. Він виміряється ніби за іншими законами й іншими прикметами: зробленим і ще не зробленим...
До слуху долинуло гудіння мотора. Черговий по аеродрому і авіамоторист уже бігли до бетонованої доріжки. Зітхнувши і провівши по обличчю рукою, немов відганяючи далеке видіння, Григорій теж попрямував на льотне поле, клянучи в душі пілота за вправність, з якою той вів літак на посадку.
- Хелло, Фред! - гукнув Думбрайт, тільки ступивши на сходи, що підкотили до літака. З усього було видно, що фактичний начальник школи в збудженому настрої.
- Привіт, бос!
Потискаючи руку, Думбрайт любив похизуватись силою, його пальці, мов лещатами, стискували долоню того, з ким він здоровкався. Знаючи ще, Григорій зарані напружив м'язи.
